«Чому вона просить її зустріти? Чого вона не заїхала, як завжди, на стоянку і не з’явилася на церемонію підняття прапора? Чого її треба зустрічати на КПП? Вона сама пройти не може? Маковскі її не впізнав через поламаний ніс? Але ж у нас вхід по відбитках пальців, а не по формі носа!» Поки я біг, у моїй голові промайнуло безліч запитань, на які я не міг знайти відповідей. На КПП мене чекала напарниця і її старший брат Патріціо. В руках у дівчини був пакет з апельсинами. «Буде мати, чим у мене кидати. Усе ж краще, ніж гострі олівці», — одразу подумав я.
— Ciao, caro mio! — напарниця кинулася мені на шию.
На перший погляд, ніяких змін у її зовнішності не було. Вчора вона зняла з носа пов’язку. Я навіть спеціально розвернув її у профіль — із фірмовою сицилійською горбинкою було все гаразд. А я так переживав!
— Чого ти мене крутиш, як гарбуза? — підозріло подивилася на мене напарниця. — У мене все на місці!
— Бачу, — кажу їй. — Витвір мистецтва не пошкоджено!
— Я тобі пригадаю «витвір»! А тебе не цікавить…
— Джорджіо, привіт, чувак! — перебив сестру Патріціо. — Ось, привіз я тобі наше чудо! Передаю із рук в руки!
— Я й сама могла приїхати!..
— Ага, ще чого! «Сама приїхати»! За кермо я тебе не пущу!
— Чого?
— Бо в тебе з головою не все гаразд.
— Не з головою, а з носом!
— А ніс у тебе де? На голові! — я зрозумів, чому Патріціо вважають успішним і дорогим адвокатом. — Джорджіо, я заїду по неї тоді, коли ти мені зателефонуєш. Домовилися?
— Добре.
— А чого він? Я й сама можу подзвонити!
— У нього більше шансів подзвонити мені раніше, ніж ти, сестричко, ще щось тут учудиш.
— Ти йолописько!
— Джорджіо, передаю тобі з рук у руки цей скарб. Простеж, щоб вона собі голову не рознесла! І тобі! — реготнув старший брат.
— Ciao, дурнику! Будь обережний на дорозі! — подякувала вередлива сестричка.
Я забрав у Франчески з рук пакет з апельсинами, й ми пішли в командний центр.
— «З головою не все гаразд». На себе б подивився! — бурчала дорогою Франческа.
Я хотів було сказати, що старший брат знає, про що каже, але стримався. Мені ж іще з нею працювати.
У командному центрі не вистачало хіба що Ренді. Посходилися всі, починаючи від полковника й закінчуючи доктором Джексоном. Я підштовхнув напарницю вперед, і тут, як по команді, заграли свистоперділки, вдарили хлопавки, і вся наша гоп-компанія радісно завила. Було таке враження, що Франческа повернулася не з лікарні, а з багаторічної Троянської війни.
На всі монітори Трейсі вивела одну фразу: «З поверненням, Франческо!» Жовтогарячі літери на чорному тлі моніторів більше скидалися не на привітання, а на застереження. Навіть із Г’юстона, на другому моніторі, махали руками — Трейсі дала їм нашу картинку. Звісно, за давньою доброю традицією, коли в нас усі сміються, Франческа плаче. Напарниця рюмсала й затуляла долонями лице.
— Дякую… Дякую… Ну навіщо ж так… Я не… — бурмотіла зворушена дівчина. — Я готова щотижня в стовп врізатися, щоб мене так зустрічали!..
У командному центрі запанувала мовчанка.
Перший зареготав Вескотт. Але, крім нього, чомусь ніхто більше не сміявся.
— Ні. Будь ласка, не треба більше таких пригод! — твердо сказав я. — Nope!
Нарешті гості розійшлися, пообіцявши на перерві принести торт. Нам потрібно було починати зміну. Поки я встановлював зв’язок і ознайомлювався з кейсами, Франческа пішла на кухню приготувати нам термоядерної кави з пекельної італійської машинки під назвою «moka».
— Добре, що вона повернулася, — сказала Сара МакКарті. — Без неї тут було якось невесело…
— Професор Рассел дуже приємна людина, але має звичку бурчати собі під носа, наче старий бурундук! — пожалілася операторка зв’язку Трейсі.
І це була свята правда. Я майже два тижні працював напарником професора. І мушу зізнатися, що це були не найлегші два тижні. Доктор Рассел чудовий спеціаліст, один із найкращих. Він блискучий лектор і відмінний педагог. Видатний фізик і приємна людина. Але як напарник він — кара божа. Постійне незадоволене бурчання, нерозбірливі коментарі собі під ніс, нескінченна критика всіх навколо, починаючи від виробників і закінчуючи ні в чому не винним земним тяжінням, перетворювали кожну зміну на кошмар. Навіть терплячий офіцер Баррел якось був не витримав, підійшов до професора й запропонував йому або піти випити чогось міцного, або піти покурити чогось веселого, бо «неможливо, щоб людина з самого ранку була бридка, як хвіст опосума». Він так і сказав «хвіст опосума». Ви коли-небудь бачили опосума? Ні? Знайдіть картинку — викапаний професор на зміні!