— А ще?
— Вона дуже вразлива.
— І?
— Що «і»?
— Це все?
— Ні! Вона вразлива, вимагає багато уваги, але й сама дуже турботлива й чутлива до інших…
— До всіх навколо?
— До всіх, хто з нею працює, — допомогла мені Трейсі. — Вона така тільки з нами. Вона може бути ніжною зі мною, із Джорджіо, з Сарою…
— А хто це — Сара? — спитала Майя і подивилась у свої папери.
— Це ще одна людина з нашої шайки.
— Перепрошую?
— Це наша подруга, сержант Сара МакКарті, вона з персоналу авіабази, — Трейсі переклала на людську мову слово «шайка».
— А, добре, продовжуйте!
— Франческа може бути ніжна з нами всіма, але якщо хтось сторонній нас зачепить, то вона йому видряпає очі й запхне в задницю!
— Нічого собі! — реготнув Баррел. — Хотів би я на це подивитися!
— Хіба ви не бачили? Уже скільки таких випадків було, — сказав я. — Вітакер, білявий здоровань, який штовхнув мою напарницю, і та змусила нахабу вибачатись, а ще морські піхотинці — ті взагалі потім з ангарів носів не потикали. (Якось один заїжджий морпіх по-хамськи залицявся до дівчини, а вона ледь не прострілила йому з гвинтівки коліно).
— Може, досить мене тут обговорювати? — спитала червона, як помідор, Франческа.
— А вона симпатична? — проігнорувала її Майя.
— Аякже! — одночасно вигукнули ми всі.
Франческа з яскраво червоної стала бордова й негайно заплакала. Майя злякано подивилася на нас.
— Вибачте, я щось не те спитала?
— Та ні, це нормально! — сказав я, взяв зі стола шоколадну цукерку й подав напарниці. Франческа її розгорнула й одразу заспокоїлась, ніби й не починала плакати.
Майя швидко зробила в блокноті якусь позначку.
— Дякую. А що Франческа може сказати про свого напарника?
— Він дуже терплячий… — сицилійка знову зашарілася. — Він мене терпить, терпить і терпить. Я все забуваю, плутаю, потрапляю в різні, гм… ситуації. Один раз навіть замкнулася в туалеті…
— Це ще не найстрашніше, повірте мені, — похмуро сказав я. — Вона тут двічі в лікарню потрапляла — оце, я розумію, були ситуації!
— І він завжди мене рятує… А ще він дуже скромний…
От чесно — я вже забув, коли востаннє так реготав. У мене просто істерика трапилась.
— Що я такого сказала?! — обурилася Франческа, і в голову мені негайно полетіла апельсинова шкуринка, ледь не зачепивши в польоті ошелешеного психолога.
Майя знову щось записала в блокнотику.
Ми обговорили, перемили кісточки одне одному, порівнювали одне одного з різними тваринами та предметами і дуже сміялися.
Ми з’ясували, що я схожий на вайлувату й смішну панду і чомусь на англійське шкіряне крісло.
Професор Рассел — на мудрого ведмедя та на комп’ютер Dell зразка 2002 року.
Трейсі — на невгамовного скотч-тер’єра і гавайську гітару «укулеле». Ще й сперечалися, чому саме гавайську, якщо Трейсі з Ямайки. Але бути схожою на барабани наша космічна зв’язківниця категорично відмовилася.
Вусатий Баррел був схожий, звісно ж (хто б міг подумати?), на моржа і на техаський ковбойський капелюх.
А Франческу ми порівняли з пухнастою маленькою білкою за її манеру всім кидатися та зі скляним ядерним реактором. Благаю, навіть не питайте чому.
Весь час, поки ми сміялися, сперечалися, сварилися й знову реготали, психолог стурбовано хитала головою і щось писала у своєму блокноті.
Нарешті настала черга обговорювати ситуації.
— Уявіть собі, — сказала Майя, — що ви потрапили в полон до ворогів. І вони вас готові відпустити, але ви натомість повинні обрати когось одного, хто залишиться в заручниках. Ваші дії? Почнімо зі старшого зміни.
— Я нікуди не піду, якщо не оберуть мене, — сказав я.
Ситуація, звісно, була дурна, але якщо вже відповідати, то відповідати.
— А чому? — спитала психолог і уважно на мене подивилася.
— Тут причина не в самопожертві й не в геройстві. Я наймолодший, а відповідно, хай пробачать офіцер і професор, я міцніший. Дівчата, звісно, підуть перші.
— Ні, Джорджіо. Ти не правий. Я найстарший. Рішення приймати повинен я. До того ж я командую центром! — рішуче заперечив командор Баррел. — Залишусь я, це очевидно.
— Джоне, у тебе п’ятеро дітей, що ти верзеш?! — обурився Рассел. — Я не набагато за тебе молодший. Франческа — перспективний математик, Трейсі має холодний розум, а Джорджіо з його навичками виживання виведе всіх до наших.
— У мене немає сім’ї і дітей, залишусь я, — сказала Трейсі.