— Матко Боска, Франческо, та це ж ти! Ти — гімнастка?!
— Тихіше, Джорджіо, чого ти ревеш, як бізон?! Так, це я!
Маленька красиво стала в позицію, зазвучала музика, і Фран… (дуже незвично називати цю юну спортсменку на ім’я) і юна гімнастка почала виступ.
— Скільки тобі тут років?
— Тринадцять.
— Ти без окулярів, я тебе не одразу впізнав!
— Та ну! Ти подивися на ці короткі ноги, їх важко не впізнати!
— Та нормальні ноги! І зачіска коротка — волосся так смішно стирчить!
— Ага, я ненавиділа довге волосся — воно завжди за все чіплялося, по деревах було незручно лазити.
А тим часом юнка на відео впевнено крутила сальто, сідала на шпагат, підкидала й ловила булави.
— Стривай, це ж професійна гімнастика, — сказав я. — Та й тринадцять років…
— Я добре почала, перейшла в юніори категорії «А», але в наступну категорію, із якої добирають в олімпійську збірну, я не потрапила.
— Чого?
— Якщо чесно, то набридло.
— Просто так взяла й усе покинула?
— Так, просто одного дня не з’явилася на тренування.
— Але коментатор сказав, що ти зірка…
— Я була одна з найкращих! — Франческа скромно потупила очі.
— Набридло?
— Гімнастика почала відбирати в мене забагато часу. І мені це не сподобалося.
— А батьки?
— А що батьки? Це моє життя!
Зазначу, що примусити Франческу щось робити або нав’язати їй свою волю майже нереально. Вона пручатиметься, як молода необ’їжджена конячка. Я монгол і знаю, що це таке, повірте мені на слово!
— Так я й не стала гімнасткою! — усміхнулася дівчина.
— Ти вже нею була. Просто обрала інший шлях.
— Я правильно зробила?
— А ти не шкодуєш?
— Ні.
— Отже, правильно. А якби й шкодувала, то все одно було б уже пізно! — всміхнувся і я.
— Мені подобається те, чим я займаюсь. Я роблю щось реальне й корисне. І таких, як ми з тобою, одиниці!
— Ну, я тут людина випадкова…
— Джорджіо, перестань!
— А що? Я тобі теж зараз щось покажу… — я дістав свій телефон. — Дивись!
На екрані в кадрі сидів якийсь худорлявий юнак у смішних окулярах із кумедною зачіскою — волосся було зачесане нагору, як у короля рок-н-ролу Елвіса Преслі, не вистачало тільки піжонського чубчика. Піджак — явно на розмір більший. Нечітка картинка видавала
— Омайґад, Джорджіо! Це ти! — заіржала напарниця. — Подивися на себе, ти схожий на жертву анорексії!
— Та мені тут двадцять років! Я тоді був ще зовсім новенький!
— О ні, мені тоді було всього шість! А ти вже був такий дорослий!
— От бачиш, як усе змінюється. А тепер ми вдвох блюємо в туалеті.
— Дурник! — ми разом засміялися.
— У мене справді була хороша кар’єра. З моєї республіки мене взяли на державний федеральний канал у Москві й довірили вести фактично головну інформаційну програму країни.
Я показав фото: той самий юнак із тією самою кумедною зачіскою, тільки в кращому піджаку й у крутішій студії.
— А потім влада в країні змінилась, і все пішло шкереберть. Журналістика як професія в тій країні померла. А може, її там і взагалі не існувало.
— Взагалі?
— Майже. Так зазвичай буває за диктаторських режимів. А потім була українська журналістика. А потім журналістика в США.
— Чесно, Джорджіо, я взагалі не уявляю тебе журналістом. Не уявляю, що ти працював у кадрі, писав тексти, брав інтерв’ю…
— Чому?
— Не знаю… Мені здається, що ти завжди був оператором Центру керування польотами, розраховував траєкторії і контролював орбіти разом зі мною.
— Та ну! Я цим займаюся менше року.
— То було якесь інше твоє життя.
— А знаєш, твоя правда. То було геть інше життя…
За кілька хвилин до перерви ми вийшли з корпусу надвір, де стояла страшенна задуха — на обрії блимали зірниці, небо затягли свинцеві хмари.
— Дивись, тобі якась дама сигналить! — сказала Франческа.
Від КПП й справді легкою ходою танцюристки йшла якась дівчина в легкій короткій сукні волошкового кольору. Дівчина привітно махала нам рукою.
— Чого ти думаєш, що вона сигналить мені?
— Ну не мені ж!