Френні
Незважаючи на сліпуче сонце, у суботу вранці знову довелося, за погодою, надягати тепле пальто, а не просто куртку, як усі попередні дні, коли можна було сподіватися, що ця гарна погода протримається до кінця тижня і до вирішального матчу в Польському університеті. З двадцятьох молодиків на вокзалі — вони чекали приїзду о десятій п'ятдесят дві своїх дівчат — лише шестеро чи семеро вийшли на холодний, просто неба, перон. Решта залишились у теплому залі очікування і, зібравшись громадками по двоє, троє чи четверо, без шапок, розмовляли в хмарах цигаркового диму. Їхні голоси звучали майже по-вченому безапеляційно, ніби кожен юнак у цій галасливій дискусії з'ясовував раз і назавжди якесь надзвичайно складне питання, одне з тих, які зовнішній, нестудентський світ навмисне й ненавмисне заплутував протягом століть.
Лейн Кутель у непромокальному плащі «барбері», певно, на вовняній підшивці, був одним з тих кількох юнаків, що з'юрмилися на відкритому пероні. Власне, був і не був. Уже з десять чи більше хвилин тому він облишив сперечатися з товаришами, відійшов од них і тепер стояв, гріючи руки в кишенях плаща, спершись спиною об кіоск з безкоштовними релігійними брошурами «християнської науки»[1]. На ньому був кашеміровий шарф каштанової барви, пов'язаний так, що майже не захищав шиї від холоду… Лейн неуважно витяг з кишені праву руку і почав поправляти собі шарф, однак передумав, сягнув тією ж самою рукою під плащ і дістав з внутрішньої кишені листа. Ледве розгорнувши його, почав читати. Губи Лейнові мимоволі розтулилися.
Лист був машинописний, віддрукований на блідо-блакитному папері, трохи пом'ятому й витертому, так ніби листа вже багато разів виймали з конверта й перечитували.
Вівторок, якщо не помиляюсь. Любий Лейне!
Не знаю, чи ти щось утямиш із цього листа, бо галас у спальні цього вечора просто неймовірний і думки мої розбігаються. Якщо я допущуся десь орфографічних помилок, будь ласка, не звертай на них уваги. Між іншим, я послухала твоєї ради й останнім часом часто заглядаю до словника; якщо це вскладнює мій стиль — то винен ти. Ну та гаразд. Я щойно одержала твого чудового листа. Кохаю тебе до нестями, до самозабуття і не можу дочекатись кінця тижня. Дуже шкода, що не можеш мене поселити у Крофт-Хаузі, хоч, зрештою, мені однаково, де жити, аби тільки було тепло і без блощиць і щоб я могла тебе іноді бачити, власне, кожної хвилини. Останнім часом я трохи схибнута, коли б не сказати божевільна. Я просто в захваті від твого листа, особливо тієї частини, де ти пишеш про Еліота. Я почала, здається, зневажати всіх поетів, окрім Сапфо. Я зачитувалась нею до божевілля, і, будь ласка, не треба вульгарних зауважень. Я хотіла б навіть написати про неї семестрову працю, коли взагалі зважуся добиватися відзнаки і коли той турок, якого призначено моїм керівником, пристане на цю тему. «Кітеріє, ніжний Адоніс вмирає — що нам робити? Бийте себе в груди, дівчата, і розривайте туніки». Хіба не чудово? Вона й справді-таки мила. Чи ти мене кохаєш? В листі про це ніде ані згадки. Ненавиджу тебе, коли ти безсоромно похваляєшся своєю чоловічою зверхністю і холодною врівноваженістю. Не те, що я тебе ненавиджу справді, але з природи своєї я ворог сильних, мовчазних чоловіків. Ні, звичайно, це нічого, що ти теж сильний, але я ж не про це, сам добре розумієш. Довкола здійнявся такий галас, що я не можу зібрати думок. Так чи так, я кохаю тебе і пошлю цього листа терміновою поштою, щоб ти одержав його раніше, якщо тільки я знайду поштову марку в цій божевільні. Кохаю тебе, кохаю і ще раз кохаю. Чи ти усвідомлюєш гаразд, що за одинадцять місяців я танцювала з тобою лише двічі? Вечір у Вангарді, коли ти був добряче напідпитку, не рахую. Я, мабуть, безнадійно зніяковію, коли побачимось. Між іншим — уб'ю тебе, якщо про це згадаєш хоч словом. А втім, до суботи, мій коханий!
З любов'ю до тебе Френні.
Р. S. Тато одержав в лікарні наслідки рентгену, і ми всі полегшено зітхнули. Це — пухлина, але не злоякісна. Учора ввечері розмовляла з мамою по телефону. Між іншим, вона шле тобі вітання, тож можемо не турбуватись про ту ніч у п'ятницю. Думаю, ніхто не чув, як ми заходили.
Р. Р. S. Здаюся сама собі нерозумною і простакуватою, коли пишу тобі. Чому? Дозволяю собі це проаналізувати.
Спробуймо провести цей уїкенд якнайкраще. Я маю на увазі не вдаватися хоч цього одного-однісінького разу до аналізу всього зразу аж до дна, якщо це можливо, особливо моєї особи. Кохаю тебе.
Френсіс (власноручний підпис).
1