Лейн узявся до жаб'ячих ніжок.
— Ти так і не відповіла, що то за книжка. Секрет якийсь абощо?
— Ота книжечка, у моїй сумочці? — перепитала Френні. Вона спостерігала, як Лейн розрізує жаб'ячі ніжки. Потім узяла сигарету з пачки на столику й запалила. — Власне, я не знаю, — мовила вона, — звичайна книжечка, називається «Шлях прочанина»[6]. — Якусь мить Френні дивилась, як Лейн їсть. — Я взяла її у бібліотеці. Викладач, що читає нам курс порівняльної історії релігій, якось, здається, згадав про неї. — Френні затягнулася сигаретою. — Вона вже в мене кілька тижнів. Я все забуваю повернути її.
— А хто її написав?
— Не знаю, — недбало відповіла Френні. — Здається, якийсь російський селянин. — Вона далі спостерігала, як Лейн їсть жаб'ячі ніжки. — Він ніде не згадує свого імені. Протягом усієї розповіді ми так і не довідуємось, як зовуть автора. Єдине, що він говорить про себе, це те, що він селянин, що йому тридцять три роки і що йому всохла рука.
— І ще у нього вмерла жінка. Дія відбувається в дев'ятнадцятому столітті.
Лейн облишив жаб і скупчив усю свою увагу на салаті.
— Чи та книжка чогось варта? Про що він пише?
— Не знаю. Дивна книжка. Тобто насамперед це книжка релігійна. Напевно, вона б тобі здалася наскрізь пройнятою фанатизмом, але насправді це зовсім не так. Починається все з того, що той селянин — прочанин — хоче збагнути слова святого письма про те, що людина мусить безнастанно молитись. Ти розумієш? Без перерви! Це десь у Листі до Фессалонікійців чи десь-інде, не пам'ятаю докладніше. Отже, він рушає пішки по Росії і шукає когось, хто пояснив би йому, як молитись безнастанно. І якими словами слід молитись. — Здавалося, Френні надзвичайно зацікавлена тим, як Лейн розчленовує жаб'ячі ніжки. Говорячи, вона не зводила очей з тарілки Лейна. — Він не брав із собою в дорогу нічого, крім торбини з хлібом та сіллю. Зрештою він зустрічає людину, яку називає «старцем» — це людина надзвичайно високого релігійного духу. Той старець розповідає прочанинові про книжку «Філокалія»[7]. Очевидно, її написала група ченців, завзятих поборників віри, які рекомендують просто-таки дивовижний спосіб молитися.
— Щоб знали, як скакати, — звернувся Лейн до наступної пари жаб'ячих ніжок.
— Словом, прочанин вчиться молитись так, як пропонують ті вельми містичні особи, і слід сказати, після тривалих вправлянь опанував цей метод досконало і таке інше. Потім він продовжує свої мандри по Росії, зустрічає багато справді непересічних людей і розповідає їм, як молитись у той особливий спосіб. Оце, власне, і все, що є в тій книжці.
— Мені дуже прикро, але мушу попередити, що від мене тхнутиме часником, — сказав Лейн.
— В якусь із мандрівок він зустрічає одне подружжя, яке я полюбила так, як зроду не любила нікого з книжкових героїв, — вела далі Френні. — Йде він собі сільською вулицею з торбиною за плечима, коли це вибігають двійко худеньких діточок і гукають: «Любий старче! Любий старче! Ходи до нашої хати. Наша мама дуже любить старців!» Тож він іде за дітьми, аж і справді — їх радо вітає мати, премила людина, сама знімає з його ніг старі брудні постоли і пригощає склянкою чаю. Потім повертається додому батько, що, виявляється, теж любить старців, і вони всі гуртом сідають обідати. За обідом пілігрим питає, що, то за жінки сидять за столом. Господар пояснює йому, що то служниці, але вони завжди обідають разом з ним та його дружиною, бо вони їхні сестри у Христі. — Френні раптом випросталась трохи в кріслі й додала: — Мені дуже сподобалося, що пілігрим спитав, що то за жінки за столом. — Дивилась, як Лейн намащує хліб маслом. — Ну, після вечері пілігрим лишився у них на ночівлю, засидівшись допізна з господарем за балачкою про той спосіб молитися безперервно. Прочанин навчав його, як це робити. А другого дня вранці він пустився знову в дорогу. Далі починаються нові пригоди. Він зустрічав ще дуже багато різних людей — і всіх навчав, як треба молитись у той особливий спосіб.
Лейн кивнув. Він саме послав у рота чергову порцію салату.
— Сподіваюсь, під час цього уїкенду ми знайдемо трохи часу, щоб ти могла кинути оком на ту мою роботу, про яку я згадував, — мовив Лейн. — Не знаю. Може, я нікуди її пхати й не буду — тобто не намагатимусь її опублікувати тощо, але хотів би, щоб ти хоч поглянула на неї, поки ти тут зі мною.
— З великим задоволенням, — відказала Френні. Вона дивилась, як Лейн знову намащує собі шматок хліба. — Гадаю, тобі б сподобалась ця книга, — раптом додала вона: — її так легко читати.
6
7