— Але в чому ж полягає цей наслідок? — різко перебив її Лейн.
— Не розумію.
— Я питаю, чого ж зрештою досягає таким чином людина? До чого призводить оте биття серця у такт молитві й подібна абракадабра? Часом не до серцевої хвороби? Не знаю, чи ти це усвідомлюєш, але і тебе, і будь-кого іншого ці вправи можуть довести до…
— До тебе приходить пізнання бога! А стається щось не з серцем у буквальному розумінні, а з отим, що індуси називають Атманом[10], ти повинен про це знати, якщо коли-небудь цікавився питаннями релігії. Ти пізнаєш бога, і край. — Вона струсила з сигарети попіл, але, заклопотана розмовою, не попала в попільничку. Зібрала, отже, попіл пальцями і вкинула до попільнички. — І не питай мене, хто такий чи що таке бог. Розумієш, я взагалі не знаю, чи він існує. Ще маленькою я думала… — Вона замовкла. Підійшов кельнер прибрати порожній посуд і запитав, чи будуть ще якісь замовлення:
— Ти візьмеш щось на десерт чи тільки вип'єш кави?
— Та ні, я допиватиму своє молоко. А ти замов собі що-небудь, — відповіла Френні.
Кельнер саме забирав її тарілку з неторкнутим сандвічем. Френні не насмілилась навіть підвести на нього очі. Лейн глянув на годинник.
— О боже, у нас зовсім мало часу. Добре, коли ще встигнемо хоч на матч. — Він глянув на кельнера. — Лише одну каву, будь ласка. — Він зачекав, поки кельнер відійде, потім нахилився вперед, спершись ліктями об стіл. Він почував себе вдоволеним та ситим і з приємністю думав про чашечку кави, яку принесуть за хвилину. — Що ж, це дуже цікаво. Вся ця історія… Але мені здається, ти зовсім не береш до уваги психологічного боку… розумієш мене?.. Хоча це таки цікаво. Певна річ, цього не заперечиш. — Він подивився на Френні й усміхнувся. — А тепер… щоб не забути. Я кохаю тебе. Сьогодні я ще наче не казав цього? Чи не так?
— Лейне, ти вибачиш мені, якщо я залишу тебе ще на хвильку? — спитала Френні, підводячися з крісла.
Лейн устав і собі — повільно, не зводячи з Френні погляду.
— Що з тобою? Тобі знову погано?
— Мені не по собі, я зараз.
Френні швидко пройшла через залу ресторану, в тому ж напрямку, що й минулого разу, але раптом зупинилась біля невеличкого коктейль-бару в дальньому кінці зали. Бармен, що саме витирав склянки, глянув на неї. Френні сперлась правою рукою на стойку, її голова почала безсило опускатися на груди. Вона піднесла ліву руку до чола, ледве торкаючись його пучками. Легко похитнулась і, непритомніючи, зсунулась на підлогу.
Минуло добрих п'ять хвилин, поки Френні прийшла до пам'яті. Вона лежала на канапі в кабінеті адміністратора. Лейн сидів біля неї. Його лице, помітно зблідле й стурбоване, нахилилося над нею.
— Ну, як тобі? — спитав він, стишивши голос, ніби в лікарняній палаті. — Тобі хоч трохи краще?
Френні кивнула. Вона на мить заплющила очі, бо сліпило світло горішньої лампочки, а тоді розплющила їх знову.
— Мені, очевидно, слід спитати: «Де я?» Так от, де я? Лейн засміявся.
— Ти в кабінеті адміністратора. Увесь персонал ресторану бігає в пошуках нашатирю та лікаря, щоб тебе рятувати. Боюсь, нашатирю в них немає. Як ти себе почуваєш? Тільки серйозно?
— Добре. Досить добре. Що, я справді зомліла?
— Ще й як! Ти була справді непритомна, — відповів Лейн. Він узяв її руку в свою. — Як ти гадаєш, що це з тобою сталося? Адже я пам'ятаю, коли ми з тобою говорили по телефону минулого тижня, ти начебто була в чудовій формі. І взагалі. Може, ти не поснідала сьогодні абощо?
Френні знизала плечима. Обвела поглядом кімнату.
— Мені так соромно, — сказала вона. — Певно, комусь довелося мене сюди нести?
— Барменові і мені. Це ми притягли тебе сюди. Ну, ти ж мене й налякала, слово честі.
Френні замислено, не кліпаючи, дивилась у стелю, не забираючи своєї долоні з руки Лейна. Потім вона повернулась до нього і вільною рукою зробила рух, ніби хотіла відсунути манжет Лейнової сорочки.
— Котра година? — спитала вона.
— Пусте, — відповів Лейн. — Ми нікуди не поспішаємо.
— Ти ж хотів зайти кудись на коктейль з приятелями.
— Дідько з ним, з тим коктейлем.
— А на матч теж уже не встигнемо? — спитала Френні.
— Послухай, я вже сказав. Дідько з ним, з отим усім. Зараз повернешся до своєї кімнати у тому, як він там називається, «Голубому затишку» — і відпочинеш як слід. Це зараз головне. — Лейн присунувся ближче до Френні, нахилився і поривчасто поцілував її. Відвернувся, глянув на двері й вів далі: — Ти відпочиватимеш усе пообіддя. І більше нічого не робитимеш. — Він погладив її плече. — А потім, коли ти вже гаразд відпочинеш, я постараюсь якось піднятися до тебе. Мусить же там бути якийсь у біса чорний хід. У всякому разі знайду спосіб.