— Чудово, — мовила вона з ентузіазмом. Часом їй збіса важко бувало приховати роздратування, яке викликала в неї чоловіча тупість, і Лейнова зокрема. Їй згадалась дощова ніч у Нью-Йорку, коли вони вийшли з театру і Лейн у раптовому безглуздому пориві любові до свого ближнього дозволив якомусь жахливому типові у смокінгу забрати в нього з-під носа таксі. Тоді це не дуже її обурило — боже мій, можна тільки поспівчувати чоловікові, зобов'язаному під зливою ловити таксі для дами, — але їй запам'ятався Лейнів погляд — жахливий, ворожий погляд, який він кинув на неї, повернувшися з нічим на тротуар. Відчуваючи себе ніби винною від того, що думала про цей випадок та інші подібні, вона з удаваною ніжністю ледь потиснула Лейнову руку. Обоє сіли в таксі. Темно-синя валіза, обшита білою шкірою, знайшла собі місце спереду, біля водія.
— Залишимо твою валізу там, де ти житимеш, — просто кинемо на підлозі в кімнаті й відразу ж поїдемо на ленч, — мовив Лейн. — Я помираю з голоду. — Він нахилився вперед і назвав водієві адресу.
— Я така рада, що бачу тебе знову, — сказала Френні, коли машина рушила. — Скучила за тобою. — Ледве вимовивши ці слова, вона зрозуміла, що говорить неправду, і, знову відчувши себе винною, взяла його руку й ніжно, але міцно сплела свої пальці з Лейновими.
Десь через годину обоє сиділи за окремим столиком у ресторані Сіклера, розташованому в середмісті. Тут любили збиратися студенти, а надто ті, що претендували на певний інтелектуальний рівень, — студенти такого типу, якби вони вчились у Йєлі чи в Прінстоні, ніби ненароком обминали б зі своїми приятельками ресторани Морі та Кроніна. Можна сказати, що лише в ресторані Сіклера, єдиному ресторані в місті, біфштекси не були «отакенні завтовшки» — при цьому вказівний палець відводився від великого на цілий дюйм.
Сіклер славився слимаками. Студентські парочки замовляли у Сіклера або два салати, або не замовляли жодного, бо звичайно салати тут приправляли часником. Френні і Лейн замовили мартіні. Коли його подали, на десять чи п'ятнадцять хвилин раніше за все інше, Лейн пригубив свою склянку, а тоді відхилився на спинку крісла й окинув поглядом залу з відчуттям майже фізичного задоволення. Він почував себе на своєму місці (тут ні в кого не могло бути ніяких сумнівів) в товаристві дівчини, якій нічим не дорікнеш, — вона не лише рідкісна красуня, а й, що не менш важливо, не належала до тих, хто вічно ходить у кашеміровому светрі та фланелевій спідничці. Френні помітила цей вираз у Лейна і розгадала його непохибно. Але відразу ж, керуючись давньою угодою, укладеною з собою, звинуватила саму себе в такій недобрій проникливості й постановила надалі слухати Лейна з удаваною уважністю й зацікавленням.
Лейн говорив тепер, як той, хто вже добрі чверть години володів увагою слухача, певний, що виголошує непохитні істини.
— Я маю на увазі, — говорив він, — що йому, грубо кажучи, бракує чоловічої снаги. Ти мене розумієш? — Він картинно нахилився вперед, до своєї уважної аудиторії в особі Френні, поклавши долоні на столик обабіч своєї склянки з мартіні.
— Бракує чого? — перепитала Френні. Мусила відкашлятись перше, ніж заговорити після довгої перерви.
Лейн завагався.
— Ознак чоловічої статі, — мовив він нарешті.
— Ага, я зрозуміла це відразу.
— В усякому разі, це було головною думкою моєї праці, і я намагався висловити ту думку досить делікатно, — вів далі Лейн, заполонений своєю темою. — Розумієш, боже мій, слово честі — я був певен, що мене заріжуть, і коли одержав роботу назад з тим дурним «відмінно», виведеним отакенними літерами, — присягаюсь, я мало не зомлів.
Френні знову відкашлялась. Свою добровільну покуту — слухати з незмінною увагою — вона, либонь, відбула.
— Чому? — спитала дівчина.
Лейн позирнув на неї трохи спантеличено.
— Що чому?
— Чому ти думав, що тебе заріжуть?
— Я ж оце щойно тобі казав. Власне, говорю про це весь час. Цей тип Брауман фанатично любить Флобера. Принаймні я думав, що любить.
— А-а, — протягла Френні й усміхнулась. Відсьорбнула мартіні. — Чудово, — сказала вона, дивлячись на склянку. — Саме та пропорція, що мені подобається. Терпіти не можу, коли подають майже чистий джин. Лейн кивнув головою.
— Зрештою, ця бісова робота вже лежить у мене в кімнаті. Якщо знайдемо за цих два дні вільну часину, я тобі її прочитаю.
— Чудово. З задоволенням послухаю. Лейн знову кивнув головою.