У Френні високо на лобі, аж біля корінців волосся, тьмяно заблищали крапельки поту. Це могло означати, що в залі надто гаряче або в неї щось негаразд із шлунком, а може, мартіні був заміцний. Так чи так Лейн, здавалось, нічого не помітив.
— Я не знаю, хто справжній, поет. Благаю тебе, Лейне, облишмо цю суперечку. Серйозно. Я почуваю себе якось дивно і незвичайно і не можу…
— Добре, добре. Згода. Не нервуйся, — відповів Лейн. — Я лише намагався…
— Я знаю тільки одне, — перебила його Френні. — Якщо ти поет, то твориш щось прекрасне. Тобто залишається щось прекрасне, коли ти вже сходиш зі сцени, і таке інше. Ті, про кого ти говориш, не зоставили жодної прекрасної речі. Інші, трохи кращі від них, часом, може, і вкладають щось людині в голову, може, щось там і залишають, але, навіть коли це їм вдається, коли вони щось і вміють по собі зоставити, то, їй же богу, це ще не поезія. Дуже часто це лише такий собі, зовні, може, й досить чарівний словесний послід. Вибач на слові. Отакі, власне, оті твої Менліус та Еспозіто й інші бідолахи їхнього крою.
Лейн досить-таки довго запалював цигарку, нарешті подав голос:
— А мені здавалось, ти любиш Менліуса. Якщо не зраджує мене пам'ять, десь із місяць тому ти, між іншим, казала, що він просто чудовий і що ти…
— Він мені таки подобається. Але мене вже нудить від власної прекраснодушності. Зрештою хотілося б зустріти когось, гідного поваги… Перепрошую, я на хвильку тебе залишу. — Френні раптом зірвалася на ноги і схопила торбинку. Вона була біла як крейда.
Лейн і собі підхопився з місця, відсунувши крісло; рот йому вражено розтулився.
— Що сталося? — спитав він. — Тобі погано? Чи що таке?
— Я зараз.
Френні вийшла з зали, ні в кого ні про що не питаючи, ніби пам'ятала з минулих ленчів у Сіклера, куди йти.
Лейн сидів за столиком сам, палив і попивав свій мартіні дрібними ковточками, щоб його вистачило до повернення Френні. Гай-гай, самовпевненість, яку він відчував ще півгодини тому, від того, що опинився в належному місці, з достойною чи принаймні достойною на вигляд дівчиною, цілком розвіялась. Лейн дивився на єнотове хутерко, недбало перекинуте через спинку порожнього крісла Френні — те саме хутерко, знайомий запах якого так сколихнув у ньому спомини на вокзалі — і відчував у собі якусь незрозумілу холодність. Навіть зморшки на шовковій підшивці, здавалось, дратували його. Він одірвав погляд від хутерка і втупився в ніжку келишка з мартіні, — обличчя його було стурбоване, він почував себе так, ніби став жертвою чиєїсь підступної змови. Одне було незаперечне — уїкенд починався збіса невдало. Підвівши очі від столу, Лейн помітив знайомого товариша по коледжу, що заходив до зали зі своєю дівчиною. Лейн випростався, вмостився зручніше у кріслі й зігнав з обличчя занепокоєність і невдоволення, прибираючи вигляду хлопця, чия приятелька на хвильку вийшла в туалет, залишивши його самого, і тепер йому лишається тільки палити й нудьгувати, але нудьгувати в очікуванні чогось приємного.
Жіночий туалет у Сіклера був майже такий завбільшки, як головна зала, і в певному розумінні не менш зручний. Коли увійшла Френні, там не було нікого, навіть з обслуги. Вона постояла хвилинку на кафельній підлозі, посередині, ніби призначила тут комусь побачення і тепер чекала. На лобі в неї блищали дрібні краплинки поту, рот був трохи розтулений, і була вона зараз ще блідіша, ніж хвилину тому у ресторанному залі.
Потім рвучко попрямувала до найдальшої і найменш примітної з семи чи восьми кабін, куди, на щастя, можна було заходити, не кидаючи до автомата монети, зачинила за собою двері і не без зусиль пересунула засувку на «зачинено». Цілковито поглинена собою, не зважаючи на те, де вона, відразу ж сіла. Відтак підтягла до себе й міцно стулила коліна, ніби хотіла зробитись якомога меншою. Тоді приклала руки до обличчя і сильно натиснула пальцями на очі, ніби завзялася паралізувати зоровий нерв й утопити всі зорові образи в порожній чорноті. Її видовжені пальці хоч і тремтіли, а може, саме завдяки цьому, видавались надзвичайно делікатними й гарними. Якусь хвилину вона втримувалась у цій напруженій, майже ембріональній поставі й раптом розридалась. Вона плакала добрих п'ять хвилин. Плакала, навіть не пробуючи стримати найгучніших проявів свого горя та жалю — всі ці здавлені горлові звуки, подібні до тих, що вириваються з перехопленого спазмою горла дитини, яка заходиться плачем. Але затихла вона відразу, без болісних конвульсивних схлипів, якими звичайно закінчуються такі напади. Здавалось, у роботі її мозку зайшли раптові зміни й миттю втихомирили тіло. Залите слізьми обличчя Френні було безвиразне, майже безтямне. Вона підняла з підлоги торбинку, розстібнула її і дістала звідти невеличку, оправлену в ясно-зелене полотно книжечку. Поклала її собі на коліна і дивилась на неї згори вниз, так, ніби для вивчення книжечки у ясно-зеленій полотняній палітурці це було найкраще місце в світі. За мить знов узяла книжечку до рук, поривчасто притисла до грудей. Потім поклала її назад у торбинку, встала й вийшла з кабіни. Вмилася холодною водою, витерлась рушником, що висів поруч на гачку, підмалювала трохи губи, зачесала волосся і вийшла з туалетної кімнати.