Коли Френні через усю залу поверталася до столика, то мала досить гарний вигляд, просто дівчина qui-vive[5], якими й мусять бути дівчата на врочистому студентському уїкенді. Коли вона, усміхаючись, жваво підійшла до свого крісла, Лейн повільно підвівся з серветкою в лівій руці.
— Вибач, ради бога, — мовила Френні. — Ти вже, певно, думав, що я померла там.
— Ні, що померла, не думав, — відповів Лейн і підсунув їй крісло, — просто зеленого поняття не мав, що там скоїлось. — Він обійшов столик кругом і повернувся на своє місце. — В нас не так уже й багато часу, знаєш? — Він сів. — Як ти себе почуваєш? Щось у тебе почервоніли очі. — Він подивився на неї пильніше. — Скажи, ти здорова?
Френні запалила сигарету.
— Зараз уже чудово. Зроду я не почувала себе в такій гарній формі. Ти щось замовляв?
— Я чекав на тебе, — сказав Лейн, усе ще придивляючись до неї. — Все-таки, що було? Щось із шлунком?
— Ні. І так і ні. Я не знаю, — відказала Френні. Вона почала вивчати меню, що лежало перед нею на тарілці. — Мені тільки сандвіч із курчам. І, може, ще склянку молока… А собі, певна річ, замовляй що хочеш. Слимаки, кальмари тощо. Я й справді зовсім не голодна.
Лейн поглянув на неї і видмухнув тонке, але красномовне пасемко диму у свою тарілку.
— Не уїкенд, а пародія, — сказав він. — Сандвіч з курчам, що ж це, їй-богу, за їжа?
Френні розсердилась.
— Кажу ж, я не голодна, Лейне. Ну, чого тобі? Замов собі що хочеш. Я вже тобі сказала — їстиму свій сандвіч, доки ти не скінчиш ленчу. Ти ж не можеш вимагати, щоб я мала апетит, бо тобі так хочеться.
— Ну, добре вже, добре. — Лейн мало не скрутив собі в'язів, доки привернув увагу кельнера. Він замовив сандвіч з курчам і склянку молока для Френні, а собі — слимаки, жаб'ячі ніжки і салат. Коли кельнер відійшов, Лейн подивився на свій кишеньковий годинник і зауважив:
— Маємо бути в Тембріджі до половини другої. Не пізніше. Я домовився з Воллі, що ми затримуємось там на хвильку, може, вип'ємо по чарочці, а потім усі разом поїдемо на стадіон його автомобілем. Ти не маєш нічого проти, сподіваюсь? Тобі подобається Воллі?
— Я взагалі не знаю, хто це такий.
— Та, їй-же богу, ти зустрічалась з ним разів з двадцять! Воллі Кемпбелл. Боже мій! Не тільки знаєш його, а й…
— А, так, пам'ятаю… Послухай, не сердься так, що я не можу пригадати відразу котрогось із твоїх знайомих. Особливо, коли вони однаково виглядають, однаково говорять, одягаються і поводяться. — Френні примусила себе замовкнути. Власний тон їй здався в'їдливим і підлим, і її раптом огорнула така зненависть до самої себе, що чоло знову зросилося потом. Але за хвилину її голос несамохіть повів далі:
— Я не кажу, що в нього якісь винятково погані риси, де пак! Але вже цілих чотири роки я куди не повернусь, скрізь натикаюсь на таких Воллі Кемпбеллів. Я знаю наперед, коли вони хочуть здаватись чарівними, наперед знаю, коли почнуть розповідати якісь гидотні плітки про дівчат, що живуть разом зі мною в інтернаті, знаю, коли питатимуть, де і як я провела літо, знаю, коли візьмуть стілець, осідлають його, лицем до спинки і, спершись об неї руками, почнуть вихвалятися з виглядом надзвичайно скромним і водночас недбалим своїми знайомствами з впливовими людьми. Існує якийсь неписаний закон, що дозволяє виходцям з певних ділових чи фінансових кіл спершу хизуватися своїми зв'язками з впливовими людьми, а потім у тій-таки розмові принижувати їх, докидаючи якусь гидоту — ось такий-то, мовляв, байстрюк, така-то німфоманка, а той запеклий морфініст тощо. — Френні знову прикусила язика. — Хвилину мовчала, крутячи в руках попільничку й уникаючи дивитись на Лейна, щоб не бачити його виразу. — Перепрошую, — мовила вона. — Я не мала на увазі саме Воллі Кемпбелла. Я взяла його для прикладу, бо ти згадав, власне, його. І ще тому, що той Кемпбелл мас такий вигляд, наче він провів останнє літо в Італії чи ще десь у подібному місці.
— Він був у Франції влітку, коли хочеш знати, — заявив Лейн. — Я розумію, що ти маєш на увазі, — додав він швидко. — Але ти страх не…