— Ну, добре, — змучено мовила Френні. — У Франції. — Вона витягла ще одну сигарету з пачки на столі. — Це не стосується особисто Воллі. Це могла би бути й дівчина, їй-же богу. Якби це була дівчина — скажімо, хтось із нашої кімнати, — то вона запевне провела б літо, малюючи декорації в якомусь театрі або подорожуючи велосипедом через весь Уельс, чи найняла б кімнату в Нью-Йорку і влаштувалась у якийсь часопис чи рекламне агентство. Я кажу про всіх. Те, що кожен робить, — все це, ну, не те щоб погане й навіть не обов'язково хибне чи безглузде, але таке дріб'язкове, таке марнотне, що гідне хіба жалю. А ще гірше: якщо ти живеш серед богеми чи маєш інший подібний виверт, то однаково, зрештою, робиш так, як і всі інші; хоч ти ніби й не схожий на інших, але це теж конформізм. — Френні замовкла. Труснула головою — обличчя у неї було зовсім бліде — і на якусь частку секунди доторкнулась рукою до чола. Не те, що хотіла пересвідчитись, чи знову спітніла, — так мати прикладає руку до чола дитини, щоб дізнатись, чи в неї нема жару. — Я себе якось дивно почуваю, — промовила вона. — Мені здається, я божеволію. А може, я вже збожеволіла?
Лейн дивився на неї із щирою тривогою — більше тривогою, ніж подивом.
— Ти страшенно бліда. Ти справді бліда, розумієш?
Френні заперечливо похитала головою.
— Нічого, нічого, все гаразд. Через хвилину все пройде. — Вона подивилась на кельнера, який саме приніс їхні замовлення. — Ой, слимаки виглядають дуже апетитно. — Френні піднесла сигарету до вуст, але та вже згасла. — Де ти подів сірники? — спитала вона.
Лейн підніс їй вогню. Кельнер тим часом відійшов.
— Ти забагато палиш, — сказав Лейн. Узяв маленьку виделку, що лежала обік тарілки зі слимаками, але перш ніж заходитися їсти, знову поглянув на Френні. — Я непокоюся за тебе. Цілком серйозно. Що, в біса, сталося з тобою за тих кілька останніх тижнів?
Френні поглянула на нього, а тоді знизала плечима й похитала головою.
— Нічого. Нічогісінько, — сказала вона. — їж. Їж оті свої слимаки. Бо вони вистигнуть і буде несмачно.
— Але ж і ти їж.
Френні кивнула й подивилась на свій сандвіч з курчам, їй стало трохи млосно. Відразу відвела погляд убік і затяглася сигаретою.
— А як там з п'єсою? — спитав Лейн, заходжуючись коло слимаків.
— Не знаю. Я не граю в ній. Покинула.
— Покинула? — Лейн здивовано подивився на неї. — Мені здавалось, тобі надзвичайно подобається ця роль. Що ж сталося? Віддали її комусь іншому?
— Ні, нікому її не віддавали. Я і лише я мусила її грати. Але це така бридота. Страх.
— Але що скоїлось? Не покинула ж ти взагалі свій акторський відділ?
Френні кивнула й відпила трохи молока. Лейн дожував і проковтнув те, що мав у роті, й озвався.
— Але чому, ради бога? Я завжди думав, що той чортів театр — твоє щире захоплення. Ти тільки й говорила зі мною, що про нього…
— Просто покинула, й край, — повторила Френні. — В мені прокинулися сумніви. Я відчувала себе чимось на зразок нікчемної маленької егоїстки. — На хвильку вона замовкла. — Не знаю. Мені здалося, що недобре ганятися за головними ролями. По-моєму, це найгірші прояви егоцентризму. І коли я грала, то після вистави, опинившись за лаштунками, ненавиділа саму себе. Ох, всі ці егоїсти, що бігають по театру, такі вдавано співчутливі й уважні! Треба цілувалися з ними всіма й ходити з лицем, вимазаним чужим гримом, а потім намагатись бути надзвичайно природною і зберігати приятельський тон, коли колеги приходять до тебе за лаштунки. Я просто ненавиділа себе… Та що найгірше — я навіть соромилася грати в деяких виставах. Особливо з репертуару останнього літа. — Вона поглянула на Лейна. — В мене завжди були гарні ролі, так що не дивись так на мене, річ не в тім. Розумієш, я б соромилась, якби хтось, кого я поважаю, — наприклад, мої брати, — прийшли та почули, як я виголошую деякі репліки з моєї ролі. Я навіть писала, кому не приходити на виставу. — Френні знову замислилась. — Виняток становить хіба що роль Пегін, яку я грала в «Зальотнику» торік улітку. Гадаю, глядачі могли б дістати справжнє задоволення, якби отой дурень, що грав головну роль, не псував усього. Він був такий солодкавий. О боже, який же він був солодкавий!
Лейн нарешті розправився зі своїми слимаками. Він сидів, свідомо прибравши незворушного вигляду.
— Але ж у всіх рецензіях його хвалили. Пам'ятаєш, ти сама мені їх прислала?
Френні зітхнула.
— Так. Це правда, Лейне.
— Боюсь, ти не розумієш мене. Річ у тім, що ти вже з півгодини говориш так, ніби ти єдина в світі людина, обдарована здоровим, критичним розумом. Якщо кілька відомих критиків зійшлися на думці, що твій партнер грав добре, то, може, так воно й було, а твоя оцінка хибна. Таке тобі не спадало на думку? Знаєш, тобі ще бракує зрілого…