— Він грав чудово — як на актора, що має лише талант. Але щоб грати ту роль справді мистецьки, треба бути генієм. Треба, й край. І тут я не можу нічим зарадити. — Вона трошки згорбилась і, ледь розтуливши вуста, поклала руку собі на тім'я. — У мене паморочиться голова, і взагалі я почуваю себе якось дивно. Розуму не приберу, що це зі мною.
— Ти вважаєш себе за генія?
Френні прибрала руку з голови.
— О, Лейне. Будь ласка, не говори так зі мною.
— Але ж я не хотів сказати нічого…
— Я знаю тільки, що в мене паморочиться голова, — перебила Френні. — Я вже зовсім хвора від усіх цих «я». І від свого власного, і від чужих. Я просто хвора від усіх отих типів навкруг, що хочуть чогось доскочити, чимось неодмінно вирізнятись, бути надзвичайно цікавими. Це бридко, бридко. Хай хто що хоче говорить, а я знаю своє.
Лейн звів брови і випростався у кріслі, щоб надати ваги своїм словам.
— А може, ти просто боїшся конкуренції, як ти гадаєш? — спитав він із награним спокоєм. — Я не дуже розуміюсь на цих матеріях, але міг би закластися, що добрий психоаналітик — я маю на увазі когось справді компетентного — напевне підтвердив би це…
— Ні, я зовсім не боюся конкуренції. Зовсім навпаки. Хіба ти не бачиш? Я боюся, що сама прагну суперництва, ось що мене лякає. Тому я й покинула акторський відділ. Саме тому, що в мене така жахлива схильність перейматися чужими цінностями, тому що я люблю, коли мені аплодують, мною захоплюються. А це погано. Я соромлюся цього. Мені гидко. Я гидка сама собі, що не маю відваги бути просто людиною. Я гребую собою і всіма тими, хто пнеться справити на інших сильне враження. — Вона замовкла, схопила склянку з молоком і піднесла її до рота. — Так і є, — мовила вона і поставила склянку на стіл. — Це щось нове. Щось сталося з моїми зубами. Вони цокотять самі собою. Позавчора я мало не відкусила шматок склянки. Може, я вже зовсім збожеволіла і навіть сама про це не здогадуюсь?
З'явився кельнер із жаб'ячими ніжками й салатом для Лейна. Френні машинально глянула на нього. Він і собі поглянув на її неторкнутий сандвіч з курчам і спитав, чи молода леді часом не хотіла б замовити чогось іншого. Френні подякувала й відмовилась.
— Просто я повільно їм, — сказала вона.
Кельнер, немолода вже людина, здавалось, помітив її блідість та спітніле чоло, вклонився і відійшов.
— Може, ти скористаєшся цим? — несподівано запропонував Лейн. Він тримав у руці акуратно згорнутий білий носовик. Голос його бринів співчутливо й лагідно, всупереч настійливому намаганню надати йому холодного, ділового тону.
— Але навіщо мені хустинка?
— Ти пітнієш. Тобто у тебе трохи спітніло чоло.
— Справді? Який жах! Вибач… — Френні розстібнула свою торбинку і почала гарячково в ній порпатись. — Десь тут у мене полотняна хустинка.
— Ради бога, візьми мою. Яка, в біса, різниця?
— Ні. Я-люблю твій носовичок і не стану витирати ним свій піт, — відповіла Френні.
Її торбинка була напхом напхана. Для зручності вона почала викладати деякі речі на скатертину, ліворуч від тарілки з непочатим сандвічем.
— Ось вона, — нарешті сказала дівчина. Подивилась у Дзеркальце пудрениці й швидким легеньким рухом витерла чоло хустинкою. — О боже! Справжня мара. І як ти тільки мене терпиш?
— Що то за книжка? — поцікавився Лейн.
Френні мало не підскочила. Вона поглянула на столик, де височіла безладна купка речей з торбинки. — Яка книжка? — перепитала вона. — А-а, оця? — Вона схопила оправлений полотном томик і вкинула його назад у торбинку. — Пусте, книжечка, я взяла її почитати в потязі.
— Дозволь поглянути. Про що вона?
Френні ніби й не чула його. Вона знову відкрила пудреницю і кинула ще один швидкий погляд у люстерко.
— О боже! — зітхнула. Потім швидко склала назад у торбинку дріб'язок, щойно викладений на стіл, — пудреницю, гаманець, рахунок з пральні, зубну щіточку, пачечку аспірину і позолочену паличку розмішувати напої. — Не знаю, чому я завжди ношу з собою цю дурну паличку, — буркнула вона. — Мені подарував її один недоумок на день народження ще першого року в коледжі. Він вважав, що це чудовий символічний подарунок, і не зводив очей з мого обличчя, коли я розгортала пакуночок. Уже стільки разів збиралась викинути цю паличку, але так і не змогла. Заберу, певно, і в домовину. — На хвильку Френні замислилась. — Він блаженно всміхався і казав, що мені щаститиме у всьому, якщо я не розлучатимуся з нею.