Такого «бюстику» в неї більше ніколи не було: щоб сидів як улитий, не тер, щоб «дихав», і такий гарний: оздоблений рожевими перламутровими бісеринками, а між чашечками пах якимись невмирущими трояндовими пахощами рожевий трояндовий бутон… «Дівчинко моя, — казала пані Ірена, — якби ти знала, скільки лиха приносить жінці перший поганий бюстгальтер, коли груди затиснуті в занадто вузький або обвислі в заширокому ліфчику! Порушення кровообігу, недорозвиненість молочної залози і відсутність молока, коли воно конче необхідне твоєму немовляті, або навпаки — гіпертрофована молочна залоза, яка з віком набуває загрозливих розмірів! А психологічні комплекси і травми! А ця мода на синтетику, адже тепер навіть мереживо синтетичне! Жіночі груди повинні дихати, вони живі, запам'ятай цей! Знаєш, як знадобляться тобі гарні груди у спілкуванні з чоловіками! І врешті-решт це — краса».
Ірка стояла, немов заворожена, і витала в рожевих мріях…
«От і все, панночко! Можете вдягатися! Обіцяю: ви згадуватимете пані Ірену все життя! Особливо, коли матимете справу з чоловіками».
Так, на цьому вона також добре зналася. Чоловіки її любили. І вона їх…
— Фрі-іда! — зненацька долинуло звідкілясь із двору. — Фрі-іда!
Ірина підхопилася з крісла, підскочила до балкона, розчинила засклені рами і визирнула у двір.
Було темно. Місяць освітлював лише дах будинку і майже не проникав у дворовий колодязь.
По стіні знову промайнула тінь, і все завмерло, стало, як і було…
Ірина обперлася на поручні: звідки вона знає цей голос?
Жодних асоціацій.
Це скидалося на голос божевільного з того світу…
Спускатися донизу геть не хотілося. Тут, у цій оселі Жевуських, було безпечно. Тож вона нікуди звідси не піде. Зараз навіть важко згадати, скільки разів безсонними ночами вона мріяла жити саме тут, у невістках пані Ірени. Скільки разів уночі вона повторювала солодке: «Я — Ірина Жевуська!»
Ірина зморщилася. Чомусь саме цей спогад її неприємно кольнув. Тоді вона його відкинула безжально, як непотріб. Натомість, зручно вмостившись у кріслі-гойдалці, поринула в інші спогади. Вона спробувала відтворити візуальний образ пані Ірени.
Цілісної картини створити не вдавалося, зате один за одним, немов хвилі, зринали уривки спогадів: у шафі — різнокольорові рульончики шовку для пошиття білизни, рожеві, кремові, коралові, кольору морської хвилі, лимонні, жовті, білосніжні, слонової кістки і ґранатові. Оцей ґранатовий колір… від нього Ірина просто божеволіла. Переїхавши до Києва, вона була шокована, коли дізналася, що ґранат червоного кольору… Ґранатовий колір тітки Ірени був тим, що називається тепер індиго, або, по-простому, волошковий. Ірка не могла уявити собі жінку, яка б носила білизну такого кольору. І якось вона не втрималася і запитала-таки: «Тьотю Ірено, а хто носить білизну такого кольору?» — «Каріна!» — розсміялася вона і з цікавістю подивилася на неї. — «А я дивувалася, чому ти так пильно розглядаєш ці рульончики? Ось про що ти думаєш! З тебе будуть люди!» — сказала пані Ірена і погладила дівчинку по голові.
Так, тільки Каріна Варданян могла носити білизну такого кольору. І не дивно, адже шовк, атлас, нитки, бісер, стрічки привозив пані Ірені саме дядько Рафік. Коли він повертався з далекої мандрівки і входив через арку в двір дому-древа, то кричав: «Караван прибув!» І починав разом з таксистом вивантажувати валізи, ящики, мішки…
«Ти — східний чоловік, — казала йому тітка Ірена. — В цьому твоя прєлєсть!»
Ірка підслухала цю розмову, коли робила з Андрієм математику.
Вона запам'ятала той довгий смачний поцілунок, який подарувала своєму сусідові пані Ірена. Він пахнув східними солодощами і прянощами, трояндовими пелюстками й жасминовою водою. Напевне, той запах долинав від тих полотняних мішечків і екзотичних баночок, що стояли на трюмо, але Ірці хотілося вірити, що це був аромат поцілунку…
Як вона хотіла стати схожою на пані Ірену!
Ірина із заплющеними очима намагалася пригадати ще щось із побуту Жевуських. Щось таємне і небезпечне було в тих спогадах… Щось таке… адреналіномістке… Що ж то за таємниця? Як знайти дверцята до неї?