Ірина різко розплющила очі. Їй захотілося, щоб зорові відчуття припинили цей внутрішній монолог. Вона повільно підійшла до краю балкона, обережно перехилилася. Унизу не було нікого.
«Слава богу!»
Ірина сумно подивилася на колишнє помешкання Жевуських. Їй більше не хотілося туди заходити. Вона подумки попрощалася з ним і рушила вздовж балкона до сходів, що вели вниз. Треба було нарешті закінчувати цю чудернацьку історію. Вона йшла повільно, оглядаючи згори всі закапелки і закутки дворика.
І тут під ногою рипнула дощечка… Ірина зупинилася. Її мозок пронизала блискавка. Ірина знала цей звук.
— Не зупиняйся, йди далі.
— Я спробую ще раз!
— Ти цього не зробиш, якщо не хочеш застряти тут навіки. Тікай звідси, поки не пізно!
— Я тільки ще раз ступлю на те саме місце, і більше нічого!
— Ти сама себе дуриш…
— Я навіть не повертатиму голову праворуч…
— Роби як знаєш…
Ірина зробила крок назад і стала обережно намацувати ногою місце, де була та сама дощечка… Якраз навпроти неї були двері до помешкання Берти Соломонівни Кац і Фріди.
Рип!
Так, це той самий звук. Вона знала його напевне: коли тікала до Андрія в підвал серед ночі, оминала її, щоб не прокинулася Берта Соломонівна.
До чого тут оселя Берти Соломонівни? До чого вона до оселі Берти Соломонівни? Невже вона там ночувала? Ночувала чи ні? Мабуть, ночувала, якщо пам'ятає такі деталі…
— Я тільки зазирну у вікно.
—???
— Я стільки років тут не була.
—!!!
— Я що, мала дитина?
— …
— Добрий день, Берто Соломонівно, як ви поживаєте?
Двері були замкнені.
«От і добре. Немає спокуси — немає гріха», — сказала собі Ірина, але рука автоматично полізла під підвіконня і витягла звідти старого заіржавілого ключа.
Цей ключ, великий і такий важкий… Він лежав на Ірининій долоні і спокушав її. «Відчини двері! — верещав він. — Відчиняй!»
Ірина майже наосліп запхала ключа в шпарину, трохи підняла двері, і вони легко подалися. Вона переступила поріг із заплющеними очима. У Берти Соломонівни, на відміну від інших помешкань, був маленький коридорчик, де стояв примус. На ньому вона готувала, коли сварилася з сусідами на кухні. Тому в цьому маленькому коридорчику завжди пахло гасом. Приємний запах дитинства. Чому приємний? Мабуть, тому, що асоціювався з їжею. Ліворуч на стіні стояла вішалка для одягу.
Ірина не розплющувала очей. Три кроки по діагоналі праворуч — і будуть двері в кімнату. Вони теж легко прочинилися. Тут у Берти Соломонівни була вітальня. Вікна, як і в інших помешканнях, виходили на загальний балкончик. Чотири кроки до вікна, на вікні фіранки з тюлю. Берта Соломонівна принципово не купувала синтетичних фіранок, а до вибору тюлю підходила дуже вимогливо.
Ірина підняла руку, щоб піймати шматочок фіранки, і… їй вдалося вхопитися за китиці. Не розплющуючи очей, вона сантиметр за сантиметром просувалася вгору по тюлю, намагаючись розпізнати узор. В її голові роїлися десятки варіантів компонування візерунка, вона намагалася згадати, яким же візерунок був насправді. Але марно. Ірина не витримала і розплющила очі. Так, та сама. Старенька, пошарпана, з дірочками, вона була тією самою фіранкою. Як дивно… Після смерті Берти Соломонівни тут, напевне, жили інші люди. Якщо вірити власникові «жигулів», Фріда не з'являлася тут приблизно з того часу, що й Ірина… Отже, тут хтось жив? Чи не жив? Невже ці оселі переходили до нових мешканців з меблями колишніх? Чому ті їх не викидали? Невже їм комфортно було жити з духами колишніх мешканців? Адже ніщо так добре не зберігає минуле, як меблі…
У кімнаті було порожньо. Окрім фіранок, тут ніщо не нагадувало про колишню присутність Фріди і Берти Соломонівни. У Каців була лише одна кімнатка.
Цікаво, а де в них були потаємні дверцята? Ірина озирнулася — ніщо не нагадувало про їхнє існування. Всі стіни були рівненькі, та й сама вона не пригадує, щоб у котрійсь із них були двері… Це трохи бентежило, бо для Берти Соломонівни — не стільки для неї особисто, скільки як для директорки комісійного магазину, королеви антикваріату й секонд-хенду — вони були необхідними.