Ірина вискочила на балкон і нервово крикнула:
— Чого тобі? Іди з Богом! Немає тут Фріди! Тут давно вже немає Фріди! І взагалі — Фріди більше немає! Немає зовсім, зрозумів?
Юра радісно розкинув руки:
— Фрі-іда! Фрі-і-і-да-а-а!
— Давай, давай, іди додому! — миролюбно сказала вона і махнула рукою в напрямку арки.
Юра слухняно опустив руки і почвалав на вихід.
Ірина повернулася до кімнати і знову почала педантичне обстукування стіни. Вона просувалася сантиметр по сантиметру вздовж стіни і раптом за щось перечепилася каблуком. Ірина стала на місці як укопана і заплющила очі. Так. Вона згадала. Тут стояло піаніно. Перед тим, як вона з Бертою Соломонівною потрапили в підвал, вони вдвох, тобто втрьох із Фрідою його відсовували…
Зараз Ірина нахилиться і побачить маленьку мідну ручку, пригвинчену до підлоги. Вона за неї візьметься і…
Ірина розплющила очі, різко присіла. Вона побачила ту ручку. Першим її бажанням було рвонути її, проте вона себе стримала: Берта Соломонівна так не робила. Та якийсь час сиділа навпочіпки і щось бубоніла.
«Це ж ясно, як день, що просто так ручка не піддалася б! Ясніше ясного, що дверцята відчиняються словом, магічним словом… Це в народних переказах замки до зачарованих скарбів відмикає розрив-трава… А в міських легендах — тільки слово…
Легко сказати — слово. А яке саме?»
Ірина невиразно пам'ятала: то було щось просте і зовсім не схоже на заклинання… Здається, Берта Соломонівна навіть наспівувала щось легке і несерйозне, кумедно гаркавлячи…
Ірина відкашлялася і почала:
— Ах, мій милий Августин, Августин, Августин!
Вона смикнула ручку. Не піддалася. Ще раз. Знову невдача.
«Ні, це не те. Звісно, ні, бо то просто дурна пісенька з музичної шкатулки Каріни, в якій маленька балерина танцює на монетці…»
— Ішов одважний гайовий у нічку темную…
«Ні, ця теж не могла бути. Це улюблена пісня пані Ірени…»
Вона завжди співала на кухні цю пісню, коли нервувалася:
Пані Ірена співала її, коли пан Збігнєв зачинявся в глухій таємній кімнатці…
А ще вона мугикала ту мелодію тоді, коли пана Збігнєва «накривали» під час якоїсь гри, після чого міліція шурувала в їхній квартирі…
Востаннє вона її співала, коли Андрій утік з дому… Це сталося після того, як пані Ірена заборонила їм з Іркою одружитися…
«Ні… Пісенька Берти Соломонівни була інша, не народна… Це був якийсь класичний шлягер…»
…Час від часу Берта Соломонівна влаштовувала в дворику разом з Каріною і пані Іреною міні-вистави, а точніше, одну й ту саму виставу — «Весілля Фігаро». Це робилося на різні свята, але обов'язково — на день народження жерця дому-древа Мойсея Давидовича.
Каріна була Фігаро, Берта Соломонівна — дурним графом, пані Ірена — Розіною, інші ролі розподілялися між «нештатними» акторами. Ірина пригадує, що, здається, одного року вона була Керубіно… В таких кумедних рожевих шовкових пантальончиках, пошитих пані Іреною… Вони міцно облягали товстенькі сіднички і стегна… Може, то була не вона, а Фріда? Вона чи Фріда? Така фігурка була у Фріди, і кучерики, що так пасували до образу Керубіно, теж були Фрідині… Отже, ту роль грала Фріда.
У дворі майстрували сцену, завішували старими байковими ковдрочками на прищіпках, а костюми шили з чого попало, причому майже щороку перешивали, поза-як Берта Соломонівна і Каріна щороку набирали по кілограму, а то й більше.
Після вистави влаштовувався обід на весь двір. Мойсей Давидович любив пишні дні народження. Шеф-кухарем виступала тітка Аня Соболєва, дружина відставника, бо баба Беба, дружина Мойсея Давидовича, хворіла і майже не вставала з ліжка. Вона давала тітці Ані накази.
Тітка Аня не була слухняною ученицею. Вона весь час сперечалася з бабою Бебою:
— Тьотю Бебо, навіщо вам та фарширована риба? З нею така морока! Та й смердить вона оцим, як його, — рибою. Давайте я вам ковбаски домашньої накручу — смакота! А, я ж забула — то не кошер! Тоді давайте наліпимо вареничків, накрутимо кручеників!