Вона цокотіла, а разом нарізала спеціальною пилочкою великі шматки сома…
Баба Беба терпляче вислуховувала сусідчине базікання, але таки гнула своєї:
— Так, правильно, сьогодні в тебе добре виходить. Скоро будеш готувати, як справжня єврейка!
— Ой, тьотю Бебо, кістки тут такі грубі, я собі всі пальці поколола!
— А тобі краще щуку пісну фарширувати і здирати шкуру цілою?
— Нє, щука невкусна, болотом тхне, краще вже сом. Кажіть, шо далі робити?
— Дєтка, зараз головне — з кожного шматочка зняти шкірку і обібрати м'якоть.
— Я б за цей час гору кручеників накрутила! — сердилася Анька. — А шо додавати до фаршу, крім булки й цибулі?
— Бурячок.
— Шо-шо?
— В сом кладуть бурячок.
— Ну і вкуси у вас, у єв… — затнулася тітка Аня, — у панів. А шо робити з тим буряком, шо остався?
— Кружальцями наріж і перекладеш нею шматки риби.
Тітка Аня сопіла, дулася, сердилася, проте робила все, як їй казала баба Беба.
— Тепер — один секрет!
— Давайте!
— Додай цукру і меду!
— Ви смієтеся з мене?
— Роби, що тобі кажуть!
— Добре, добре… І шо воно вийде? Бурда якась!
За столом сиділи за ієрархією — на чолі столу Мойсей Давидович з бабою Бебою, з їхнього боку — «святі» дому-древа, з іншого боку — земні мешканці і навіть маргінали дому-древа. Поміж ними всіма пурхала в своєму ситцевому халаті тітка Аня, намагаючись догодити кожному.
— Ганзю! — час від часу лагідно казала пані Ірена. — Коли ти вже поміняєш ситцевий халат на щось інше? Приходь, я тобі пошию гарну сукенку.
— А мені в ньому вдобно! — сміялася тітка Аня. Ситцеві халати були її уніформою, в якій вона ходила на роботу, в кіно, на базар і поралася вдома. Святковий одяг від повсякденного відрізнявся тільки новизною, але ніколи — фасоном чи тканиною.
А от пані Ірена завжди була в новій сукні. Які в неї були гарні сукенки! Крепдешинова жовта в чорний горох з чорним комірцем у жовтий горох; червоно-зелена сукня зі шнурівкою і рукавом-ліхтариком, що звужувався донизу на довгий зелений манжет з червоними ґудзичками; накрохмалені й бездоганно випрасувані батистові блузочки з мережкою або вишивкою перламутровим бісером; спідниця з вовни, яка, мов масло, спадала по її округлостях, з внутрішньою плісировкою ззаду, що ледь-ледь визирала з розрізу, над яким сидів елегантний бант із якоїсь лискучої тасьми…
У що була вдягнена Берта Соломонівна, Ірина майже не пам'ятала, бо це були однотипні сукні з V-подібним вирізом, внизу якого, якраз там, де була ямка між грудьми, «сиділа» дешева брошка. Узимку — така сама сукня, тільки з довгими рукавами, і невизначеного кольору вовняна кофтина. Берті Соломонівні Ірена ніколи не пропонувала змінити одяг — вона, як ніхто, добре знала, як важливо дотримуватися конспірації.
Гулянка завжди закінчувалася гармошкою дядька Феді Соболєва — чоловіка тітки Ані. Співали й танцювали все поспіль, однак зазвичай, коли доходило до танців і пісень, Ірині вже треба було йти додому… Але одну пісню вона таки пам'ятає:
Усім у дворі страшенно подобалася ця пісня з цілковито безглуздими словами. Ірина ніяк не могла зрозуміти — що то за куля крутиться над головою? В неї виникала одна асоціація — з кулею в цирку, яка крутилася під куполом, розкидаючи по цирку міріади сонячних зайчиків…
Коли дворовий хор доходив до місця: «Вот эта улица, вот этот дом», всі показували пальцями на свій дім, на дім-древо…
…Ірина згадала — це була мелодія із «Весілля Фігаро»:
Берта Соломонівна сиділа навпочіпки і співала її спеціально для тієї мідної ручки, що прикипіла до підлоги.
Ірина стала на коліна, нахилилася, майже торкнувшись губами брудної підлоги і тихенько заспівала для ручки: «Мальчик резвый…»
Вона смикнула за ручку, і та піддалася: обриси віка помалу вимальовувалися на тлі підлоги, а ось і все воно піднялося. Ірина роздивилася його: паркетинки ідеально викладені так, щоб ніхто не здогадався про існування потаємного ходу. Над підлогою працювали високі професіонали. А в ручки був вигляд простої заглушки, які тепер ставлять, щоб двері не били стіну.