Ірина була у діловому костюмі з вузькою спідницею, тому вона спробувала закасати її якомога вище і стати на першу сходинку. Сходинка була капітальною, зробленою на віки, для себе.
Вона зазирнула вниз. Там була непроникна темрява.
Ірина присіла, вмостившись на підлозі, опустивши ноги вниз, і вагалася: лізти чи ні? Аж раптом зовсім поруч, за плечима, почулося тихе, але пронизливе:
— Фрі-іда! Фрі-і-і-да-а-а!
Вона скрикнула з переляку і розлючено обернулася.
Перед нею посміхаючись стояв Юра. Посмішка його була щирою, в цьому не було сумніву, проте якоюсь нелюдською. Вона скидалася на вовчий оскал, тільки вишкіреною була саме нижня щелепа, та, що без кликів, тому оскал здавався не загрозливим, а радше беззахисним… Це була посмішка нещасної дитини, посмішка юродивого.
— Що ти тут робиш? — як сувора мама в дитини, запитала Ірина Юру. — Іди краще, пошукай ліхтарика.
Той з дитячою безпосередністю кинувся виконувати наказ, тільки на порозі обернувся і щасливо промукав:
— Фрі-і-і-да-а-а!
— Фріда-Фріда! — передражнила Юру Ірина і додала: — Де ж та Фріда? Випарувалася? Розчинилася в просторі й часі? Зараз, у цій точці простору і часу, мала бути вона, а не я…. Не я, а Фріда… Фріда, а не я… Не я…
«А й справді, де та Фріда?…»
— Фрі-і-і-да-а-а! — розбудило її юродиве.
Ірина розплющила очі:
— А-а-а! Приніс? Молодець, хлопчику, молодець!
Юра вишкірився своєю бездумно-щасливою посмішкою.
Ірина посвітила вниз — промінчик вихопив з темряви сходову, зроблену з дерева. То була своєрідна дерев'яна вишка, яка спускала людину в підземелля.
— Ну, що будемо робити? — спитала Ірина вголос радше себе, ніж Юру. Але той, радісно закивавши головою, почав показувати пальцем то в діру, то на себе, то на Ірину, мовляв, давай разом поліземо туди!
Ірина завагалася. Що краще — лізти з живою, нехай навіть юродивою, душею невідомо куди і тим самим розкрити цій душі свою таємницю, — чи йти самій? Вона, недовго думавши, вибрала перше.
— Ходімо! — махнула вона рукою до Юри, і той радісно заскавулів. Вона полізла перша.
Ліхтарик освітлював дерев'яну вишку і більше нічого.
— Знову ці безкінечні сходи, — зітхнула Ірина.
Зненацька над головою грюкнуло віко. Воно закрилося, і натомість почулося Юрине «ай-ай-ай!», проте не перелякане, а по-дитячому грайливе.
Ідея спуститися вниз одразу перестала подобатися Ірині. Вона панічно боялася темних підземель. Одним із нічних страхіть, який її переслідував протягом усього життя, було таке.
Дивний простір — насипи, кургани, між ними якісь яри, мертві озера. І ось перед пагорбом, схожим на зарослий старий ангар часів Другої світової війни чи братську могилу, — дверцята. Їй треба зайти туди і спуститися в підземелля на ліфті. Внизу — а це дуже й дуже глибоко — холодно, страшно і наче бракує повітря, вона навіть боїться відійти від залізної (такої, які робили колись) брами ліфта, щоб не заблукати в тих довгих і темних коридорах. І тут їй хтось каже, що ліфт поламався. Точніше, немає електрики. Її охоплює паніка: що робити? Як повернутися нагору? На груди тисне щось нестерпно важке. Здається, десь є аварійні сходи, але де? Чи не замуровано її назавжди в підземеллі?
І коли вона в паніці прокидається, то бачить, що просто заснула на животі, придавивши вагою власного тіла серце…
Подібний страх охопив Ірину і цієї миті. Переборюючи його, вона спускалася нижче й нижче…
«Невже шлях до таємної скарбнички був таким довгим, коли вона долала його багато років тому з Бертою Соломонівною?»
Та ні… Вона щось не пам'ятала такого затяжного спуску… Тоді вони подолали кілька сходинок — і були на місці.
Ірина знала, що з часом у людській пам'яті відбувається викривлення простору дитинства: змалечку все здається набагато більшим, аніж у дорослому віці. А тут усе з точністю до навпаки: простір таємних сходів, якими вона ходила малою, розгортається до безкінечності, а час — до вічності…
«Стоп! Тут щось не те. Не може шлях у підземелля бути таким довгим. Так я ніколи не потраплю в те місце і навіки заблукаю у лабіринтах бердичівського дому-древа. Зрозуміло, що підземелля не пускає мене, поки я чужа. Тут мусить бути ключ, розгадка, за допомогою якої можна згорнути простір і ввійти в заборонену зону».
Невже Ірина, з її не по-жіночому точною логікою, не зможе знайти цей ключ?
Так-так. Минулого разу з блукань коридорами дому-древа її вивів звук мобільного телефона. У міфологічномі часи героя з лабіринтів виводили нитка Аріадни або клубочок, що котиться сам, а в постіндустріальному суспільстві роль провідника у ворожому просторі виконує мобільний телефон. Кумедно!