— Геть! — тільки й просичала вона, і той, немов факір, зник з її кімнати.
Але ще несподіванішим для неї самої стало те, що вона, схопивши лише маленьку сумочку, вилетіла з кабінету, на мить затримавшись у приймальні (це був автоматичний рух: вона завжди казала секретарці, куди йде й коли буде), тріпонула своїм довгим густим волоссям, проте, не зронивши ні пари з вуст, вийшла з офісу, спустилася ліфтом до гаража, вивела службову машину і поїхала.
Поки вона петляла містом, блузка на її спині змокла. Ірина давно вже не їздила сама по місту в години пік, вона берегла увагу та нерви для бізнесу. Так робив Маджарян, і жінка перейняла цю його звичку, як і багато іншого.
Зате, виїхавши на житомирську трасу, вона розслабилася, щосили натиснула на газ, і стрілка спідометра різко смикнулася вгору.
Її зупинили лише раз, і все минулося досить легко, адже вона ніколи не шкодувала зелених папірців даішникам: за задоволення треба платити. Це теж від Маджаряна.
Маджарян десять років тому став для неї кумиром. Вона спрагло, немов губка воду, вбирала в себе велику й малу науку ведення бізнесу в Україні, а паралельно ще й риси його вдачі та звички. Ірина створила свою імперію за подобою Маджарянової і сама стала схожою на цього мудрого й винахідливого львівського вірменина. Проте за все треба платити. Він попереджав її про це. Колись вона йому не вірила, тобто назагал вірила, тільки не думала, що для неї самої це колись стане проблемою. І тут він також мав рацію.
Ірина стала вовчицею-одиначкою. Психологічно вона справлялася з цим досить легко. Колись давно, вона вже не пам'ятає, коли саме, в альтернативі «кар'єра — любов» Ірина, не вагаючись, вибрала перше. І досі жодного разу про це не пошкодувала.
Тут усе було о'кей. Але з гормонами!…
І що його робити з цими гормонами? Як обдурити природу-матінку? Про це Маджарян нічого не казав…
Той скандал, який вона здійняла сьогодні, -це, безперечно, вони, гормони. То, може, якраз гормони і є причиною того, що вона стрімголов мчить у свій Бердичів, покинувши все напризволяще?
Фріда. Так, Фріда.
Маленька кучерява Фріда з маленькою ніжкою, маленькими ручками, короткими пальчиками з маленькими широкими нігтиками, з великою дупцею і невеличкими грудьми. Фріда-Фріда! Чому саме вона?
…Фріда сиділа за партою поруч і штрикала ліктем Ірку під ребра:
— Дай списати! Посунь руку, не видно!…
Чому Фріда?
…Фріда… Її виховувала бабуся Берта Соломонівна, директорка найбільшого в Бердичеві комісійного магазину. Лихі язики плескали: «Фріда — байстрючка, її нагуляла Галя, донька Берти Соломонівни». Але Берта Соломонівна мала свою версію: «Фріда — дитя кохання». О, Берта Соломонівна була вродженою піарницею! Фрідина мама Галя з дитинства дружила з Рубеном Варданяном, який жив у тому самому будинку, що й вона. Коли настала пора вибуху гормонів, вони закрутили палкий роман, результатом якого і стала поява Фріди на світ. Щоправда, Галя померла під час пологів, а Рубен був людиною-дорогою, і роль батька його аж ніяк не приваблювала. Може, колись він би й схаменувся, але за кілька років після народження доньки і смерті Галі його вбили, а вбивцю так і не знайшли…
Ірина виїхала з Житомира на Бердичів. Гуйва… В Гуйві була божевільня, і тому в них у Бердичеві, замість сказати: «Ти що, здурів?» казали: «Ти що, з Гуйви втік?»
Пізніше вона дізналася, що в Києві казали: «Ти що, з Фрунзе, 103?», а під Києвом: «Ти що, з Глевахи?»
— …Ірко, ти що, з Гуйви втекла? — кричала на неї матір.
А батько не кричав. Він стояв над нею з грубим армійським ременем і питав:
— Я тільки хочу знати: на хріна тобі ця Фріда?…
Два маленькі шрами на обличчі — це пам'ять про Фріду.
…Вони проходили повз компанію слобідських хлопчаків, коли почули навздогін: «Жидовка пархата!» Ірка схопила Фріду за руку: «Не обертайся, вони психи!» Але Фріда таки обернулася й кинула: «Я не жидовка, я вірменка!» «Ой, держіть мене, вірменка, з таким шнобелем!» — кричав хлопець на ім'я Юра. Фріда вирвала свою руку з Ірчиної й кинулася на нього. Її оточили хлопці. Вони не били дівчинку, тільки дражнилися, гидко сміялися, задирали догори сукню, тягали за коси, плювалися. Фріда билася, як страшна звірюка — без правил і без пощади. Та звірюка, що вилізла з неї, кусалася, дряпалася, копала ногами… Та звірюка була ненаситна, вона хотіла крові, і вона її отримала — вдарила Юру по голові каменюкою, і той упав у сіру придорожню порохняву.
Він лежав, закривавлений і нерухомий, у тій сірій пилюці. Хлопці з острахом дивилися то на нього, то на Фріду.