Ірина зупинилася, сіла на сходинку і дістала з торбинки мобільник.
«Кого ж набрати?.. А, робитиму все навмання. Покладуся на долю».
Клац-клац: пішов гудок… «Цікаво, кому дзвоню?»
Ірина не здивувалася, коли на екрані висвітилося: «Маджарян». Сигнал був довгий, безкінечний… Маджарян не чув дзвінка або не хотів з нею розмовляти.
Ірина присіла на сходинку і написала SMS-ку:
— Маджарян, Маджарян, улыбнитесь,
Ведь улыбка — это флаг корабля!…
Вона завжди наспівувала цю пісеньку, коли в нього зривався великий контракт або зав'язувалася затяжна війна з черговою дружиною.
«Повідомлення відправлено».
І за кілька секунд — «повідомлення доставлено».
Треба почекати ще кілька хвилин. Вона затамувала подих. Нагорі сопів юродивий Юра.
Вона тримала в руках маленького механічного хлопчика, від якого залежало, чи пустять її у чужий простір, чи визнають її за свою…
І ось… заморгав екран, заверещав Моцарт, і висвітилося: «приватний номер…», тобто зашифрований, або ж, іншими словами, не треба тобі всього знати, але можеш іти вперед!
«Все. Дорогу розблоковано».
Ірина піднялася зі сходинки, поскакала вниз і вже за кілька секунд стояла на землі.
— Юро, ти не боїшся? — спитала вона юродивого.
— Юра не боїсся! — заперечно похитав головою той.
Ірина освітила ліхтариком те місце, куди потрапила. Це був невеличкий майданчик, від якого радіально відходили чотири коридори.
«Берто Соломонівно! Це теж хитрість для непроханих гостей?» — подумки звернулася вона до Фрідиної бабусі.
«Що, навмання йти чи як?»
Ох, як вона цього не любила! Ходити навмання — ознака непрофесійності. Вона хотіла бути впевненою, що чинить обдумано, за логікою, хай навіть за логікою міфологічного простору й часу. Але й ця логіка мусить бути стрункою, а отже, правильною.
Ірина водила ліхтариком, освітлюючи чотири тунелі, намагаючись пригадати чи бодай здогадатися, який обрати.
Ззаду почулося Юрине сопіння:
— Юра знає! Юра знає! — радісно заскиглив він, ошкіривши нижню щелепу, і показав рукою в напрямку одного з коридорів.
Ірина ще вагалася: зв'язатися з божевільним — халепи не минути. Однак у Юриних очах і жестах було стільки впевненості, що вона піддалася на його вмовляння:
— Гаразд, веди! — погодилася вона.
Юра аж підстрибнув з радощів, що прислужився Ірині в такий спосіб, і, брикаючись, немов лоша, побіг уперед. Ірина про всяк випадок не поспішала, озиралася, немов зважуючи своє рішення, проте дуже скоро перестала нервуватися, бо побачила магічні двері з черепом та перехрещеними кістками. «Щитовая. Не влезай — убьет!»
Ірина витягла сигарету і затяглася. Серце в грудях шалено калатало. Цієї миті їй здавалося, що вона наблизилася до ключового моменту свого життя.
«Що за дурниця! Який у біса „ключовий момент“»?
Чому вона, Ірина, мусить стояти тут, у старому підвалі, і уявляти собі, що зараз кардинально зміниться її життя? Її розмірене, ретельно сплановане, чітке й розважливе життя, де навіть ризик добре прорахований…
Вона докурила сигарету, кинула недокурок під ноги, затоптала і прискіпливо оглянула в променях ліхтарика навісний замок.
Так. Ключа немає. Та навіть якби у неї був ключ, навряд чи він би тепер допоміг, — настільки заіржавів замок.
Вона озирнулася навкруги — з одного боку від стіни відвалилося кілька каменюк. Ірина підняла одну.
«Добротне підземелля. Камінь, як у старовинній пивниці. Під ногами — бруківка. Середньовіччя, та й годі… А камінь… Ідеальний камінь… Гострий… Безжальний… Агресивний…»
Щось адреналінове було в цьому камені. Вона дивилася на нього і відчувала, як у голові пульсує кров…
«Ідеальний камінь… Просто ідеальний…»
— На! — віддала вона ліхтарика Юрі. — Присвіти сюди, — і вказала Юрі на замок.
Юра більше не посміхався своєю дурнуватою посмішкою, він згорбився і наїжачився.
— Боїшся? — посміхнулася Ірина.
— Юра боїсся! — заскиглив той.
— А чого тут боятися! — крикнула вона, щоб підбадьоритися, і водночас замахнулася каменюкою, аби щосили вдарити по замку.
І цієї миті в її руку вчепився гострими нігтями Юра. Він упав на коліна, обняв за ноги мертвою хваткою божевільного і розпачливо заридав, пускаючи бульки з носа і піну з рота: