Якщо ти не згодна взяти шлюб зі мною таємно, я цілковито віддаюся грі. Без тебе я стану холодним, тверезим і безжальним гравцем, якому нічого в житті не потрібно, окрім гри…
Стану гравцем і п’яничкою, як усі Жевуські. Тільки гульвісою вже не стану. Бо хто спробував панянку Огінську, тому більше ніколи не буде солодко з жодною кобітою!
Що з тобою буде, моя квіточко?
Твій С.
№ 41.
20 вересня 1913 р.
Чому не пишеш? Озвися!
№ 42.
25 вересня 1913 р.
Лише одне слово: ти мене ще любиш? Кохаю тебе. Кохатиму вічно. Навіть на тому світі.
Твій Стефан Жевуський
…Ірина-Фріда трохи посумувала над трагедією в дусі «Ромео та Джульєтти» і взялася за грубий зошит з цератовою обгорткою. Це був щоденник офіцера радянської армії Федора Івановича Соболєва. Писаний він був рукою твердою і рішучою. Серед масиву російських речень траплялися окремі українізми.
4 серпня 1946 року, м. Бердичів.
Ось і прибув я в Бердичів — містечко таке на Україні. Тільки українців тут живе небагато, все більше в селах, а в самому містечку — переважно поляки та євреї. А росіян узагалі нема.
Призначили мене начальником паспортного столу, маю пристойну як на теперішню часи зарплатню та офіцерський пайок — на життя не скаржуся.
Квартирую в місцевого єврея — Мойсея Давидовича Шнеєрзона, чоловіка років сорока. Будиночок, у якому я живу на вулиці Торговій, дуже дивний — ніяк не можу звикнути. Але нічого. Я тут ненадовго. Послужу рік-другий — і додому, на Об.
Люди тут теж нічого, хороші, тільки якісь дивні. Не такі, як у нас. Живуть за своїми звичаями, неначе в минуле століття потрапив. Але нам, воякам, що? Нам однаково. Нам треба пристосовуватися до всіх.
Щось я стомився сьогодні. Допишу іншим разом.
10 серпня 1946 року, м. Бердичів.
Видалася вільна хвилинка, щоб записати перші враження від містечка. Дивна річ — як у будь-якому українському містечку після війни, — руйнація і, я б сказав, бардак, але народ ворушиться, метушиться, щось тягне, будує, чисто як мурашва в зруйнованому мурашнику, зовсім не так, як у наших сибірських містечках і селах: хоч злидні непроглядні, але життя йде розмірено, тихо, спокійно, нікому нічого не треба, ніхто нікуди не поспішає. І народ тут чомусь заможніший, хоча голодує так само, як уся наша велика Батьківщина, але, попри величезну руїну, тут є старі запаси — у людей водяться (бачив на базарі) старі речі довоєнних і навіть дореволюційних часів. Тут народ любить такі речі, не те що в нашому Сибіру: покажи таке — ніхто навіть не гляне. «Дрантя!» — тільки й скажуть. А тут якась стара оксамитова витерта, вилиняла скатертина може коштувати чверть буханки хліба. Я поки що не розумію цих людей, але спостерігаю за ними з цікавістю.
От, приміром, живу я в будинку (я таких химер зроду не бачив), такій собі халупі, проте збудована вона на кшталт фортеці — з усіх боків стіни, лише один вхід з вулиці через арку, та й той перегороджений глухими дерев’яними дверима. Так просто не зайдеш. Від кого тут оборонятися і ховатися?
А всередині йде своє життя: народ живе дружно, як у нас, у Сибіру: помагають одне одному чим можуть, з голоду не помреш. Хоч тут я не зовсім правий: допомагають, але всього, що мають, не показують. Я дуже не заглиблювався, але маю таку підозру. Тутешній народ ще до кінця не позбувся буржуазних приватно-власницьких інстинктів. Наш командир частини каже, щоб ми боролися з залишками старого ладу, який, мов цвіль, охопив місцеве населення. Але я, як людина сибірська, не поспішаю робити висновки. Мені треба спершу докладно все вивчити.
Як я вже писав, квартирую у місцевого кравця Шнеєрзона. Зараз у нього роботи багато — народ шиє нове, перешиває старе, тож Мойсей Давидович без копійки не сидить, бо справу свою знає, тим паче, він майстер верхнього одягу, а таких тепер бракує. «Краще, ніж у відні!» — жартує Мойсей Давидович, віддаючи нову річ клієнтові. Колись йому, а точніше, його батькові, в цьому будинку-химері належало ціле крило. Я гадаю, що на першому поверсі, де я живу, мешкала прислуга або зупинялися проїжджі, щось на зразок постоялого двору, а нагорі вже були майстерня і хазяйські апартаменти. Але радянська влада реквізувала в нього частину будинку, і тепер він має дві кімнатки нагорі і дві внизу з окремими виходами.