Мойсей Давидович (усі його називають дядя Муся, що дуже смішно, бо Муся у євреїв жіноче ім'я) — чоловік привітний і веселий, завжди жартує, хоча, відчувається, що до кінця щирим він ніколи не буває. Але я й не лізу в душу. Моя справа маленька — вчасно платити йому за квартиру.
В одній із реквізованих радянською владою кімнат живе польська родина, що повернулася з Сибіру. Відзначу дещо з місцевих звичаїв — здавалось би, розселяти має радянська влада, а в цьому містечку виходить так, що силоміць нічого нікому не можна нав’язати. Ось, наприклад, у колишніх помешканнях Шнеєрзонів живуть тільки ті, кого хотів сам Мойсей Давидович, хоча кімнати формально йому не належать. Як йому це вдалося, я не знаю, і дуже хочу довідатись. І як йому вдається за такого великого напливу військовослужбовців тримати ще кілька кімнат у резерві?
Так ось. Щодо польської сім’ї. Видається, що Шнеєрзони і Жевуські (таке прізвище тих поляків) були знайомі ще до заслання, і ще в мене складається враження, що так само були знайомі і їхні батьки, і діди мали якісь спільні справи. Жевуські — дуже цікава родина. Вона — Іренка — зовсім дитина, я б не дав їй чотирнадцяти років, хоча за документами їй сімнадцять, а йому — років із двадцять п'ять — двадцять сім. За що вони живуть, я досі не знаю. Він ніде не працює, а харчуються ситно. Як не зайду на кухню чайку погріти — Ірена там вже з раннього ранку коржики пече (по-їхньому це називається «пляцки»), пухкі такі — відчувається, що з гарної муки — і масло кидає в тісто, одне слово, по-буржуйськи. Але коржики — не найбільша дивина. Тиждень тому з’явилася в неї швейна машинка (я чув звук). Вони всім кажуть, що посилка прийшла від родичів із Сибіру, але я добре знаю звук «зінгера», чую стукання педалі. Ну, та хай собі як знають. Я в їхнє життя втручатися не хочу. Доля й так несправедлива до них, я додавати їм проблем не хочу — не така наша сибірська натура.
У сусідньому крилі живе така собі Берта Соломонівна. Теж єврейка років 45-ти, і з нею дівчинка Галя — вчиться ходити. Любить Б.С. її безмежно, хоч і не зрозуміло, як вона під час війни і в такому віці її народила. Ну, то вже не моя справа. Живуть вони бідно, точніше, скромно, але не голодують. Берта Соломонівна працює машиністкою, і хоч на неї й поглядають скоса, але на роботі тримають — вона «постраждала». Під час окупації вона з родичами переховувалася в одній українській сім’ї, то фашисти знищили обидві сім’ї, вижили тільки вона та її дівчинка.
Живе в нашому домі також одна підозріла особа — дідок Шухер, людина без певного роду занять. Хоч прізвище у нього єврейське, але він точно не єврей. Він узагалі був без документів, без метрики. Для нашого часу це не дивина, але, коли цей чоловік прийшов до мене в паспортний стіл, щоб я видав йому бодай тимчасове посвідчення особи, наполягав на цьому прізвищі. «Запиши мене, офіцере, Костя Шухер». (Узагалі, цікава в мене робота: буває дивно, як людина просить її записати, однак про це пізніше). Я йому кажу: «Костя Шухер — не положено, треба написати повне ім'я „Костянтин“ і щоб по батькові було». А він мені: «На хрєн я Костянтин, я все життя був Костя, Костею хочу й померти!» Тоді я йому: «Давайте хоч по батькові запишемо. Як звали вашого батька?» А Він мені: «Не було у мене батька.» Я кажу: «Добре, ви виросли без батька — часи такі були, але, як звати його, знаєте?» «Не було у мене ніякого батька! Я без роду, без племені.» «То як же вас у документі записати?» «Кажу ж тобі вдесяте: запиши мене Костя Шухер!» Так ми ні до чого й не дійшли, тільки пересварилися. До начальства йти він не хотів (начальства у Бердичеві не люблять), а тут, на Торговій, головний авторитет — Мойсей Давидович, дядя Муся. Прийшли вони до мене увечері в комірчину — дядя Муся й Костя Шухер. Дядя Муся мені й каже: «Запиши його: „Костя Соломонович Шухер“, Соломон Кац був йому за батька.» Нічого не розумію: «Пиши, — каже, — як я кажу. У нас, у Бердичеві, тут своя система родичання. Тобі довго доведеться вникати. А поки що роби, як я кажу. Я дурного не пораджу.» — «Ну добре, — кажу я, — хоч і отримаю по шапці від начальника міліції, зроблю, як ви кажете, якщо такі ваші звичаї. А в графу „національність“ що писати — єврей?» — «Ти що, дурний?» — «Подивись на мене: який я тобі єврей?» — здивувався Костя Шухер. Я тоді йому кажу: «По батькові в тебе єврейське і прізвище в тебе єврейське, отже, ти — єврей!» Як почали тут реготатися дядя Муся й Костя, аж до сліз. «Ну ви, начальники, нічого не тямите в житті! І хто тільки вас учив?» — «Пиши „русский“, і крапка, ходімо пити могорич». «Послухайте, громадяни, так діло не піде, — тут уже вперся я. — Я не хочу через вас і ваші дурні забаганки втратити партійний квиток. Я його на фронті отримав і кров’ю забагрив!»