Сьогодні до мене в комірчину приходила Анька — донька Льоньки-безногого, тобто дядька Льоні; принесла варену картоплю, ще гарячу, в чавунку, загорненому в газетку і стару селянську хустку. Це все заслуга тітки Катрі. Вона тримає сім’ю на плаву. Брат її робить сапки, а вона продає їх на базарі. Поряд брат стоїть — у нього ніхто не купує (навіщо сапка людям восени? Тут не знаєш, що завтра на тебе чекає, не те що навесні!) А в неї всі сапки розпродані. Уміє вона покупця привабити: стоїть і дзвінким голосом розхвалює свій товар: «Сапки! Сапки! Дядьку, подивіться, яка сапка! Вона ж сама сапає!»
Анька — замурзане дівчисько, але співуче! Як сяде увечері під вікном на лавочці та як затягне: «в нашім городочку…», або «Біля милого крилечка…», аж до сліз проймає. А вдень вона допомагає глядіти Галю Берти Соломонівни і Льову, молодшого синочка дядька Мусі, тобто Мойсея Давидовича. Збере їх докупи, постеле на моріжку посеред двору велику ковдру і бавиться з ними цілий день. Скрутить з ганчірок ляльку і показує Всякі Вистави. Доглядає дітей «за так» — харчі та одяг. І то добре, без діла не сидить.
Я їй кажу: «З твоїми здібностями пішла б далі Вчитися! Бачиш — голос, як у соловейка! Артисткою стала б! Або в педагогічне училище! Учителькою!» А вона тільки сміється: «А нашо воно мені?» Я запитав, чи вона хоч у комсомол вступила, а вона на те: «А на чорта-дідька воно мені здалося?» Я зрозумів, що з нею треба проводити довгу виховну роботу. Як з’явиться вільна хвилинка, займуся її ідейним вихованням.
От і тепер, поки я пишу, вона виводить під жасминовим кущем:
6 листопада 1946 року, м Бердичів.
Сьогодні був короткий день. Уранці відбулися урочисті партійні збори, присвячені річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Я був трохи розчарований: це, можна сказать, головне свято для нашого народу, а тут воно пройшло якось мляво, тихо, закрито, я б навіть сказав, якось сором`язливо. Ну, прочитав голова міського комітету партії доповідь, ну поаплодували йому, на тому все й скінчилося. Ніякої демонстрації на сьоме число, жодних транспарантів і ніяких повітряних кульок! Що це за свято?!
Підхожу до політрука, кажу: «Іване Савичу! Як же так? А як же політика партії?» А він мені на те: «Запам'ятай, синок: ти у Бердичеві. А тут різких рухів робити не рекомендується. Ось така політика партії».
Прийшов я додому і замислився: що він хотів сказати цими словами?
Завтра вихідний. Хочу піти порибалити. Щось затужив я за домівкою. У нас о цій порі уже два місяці, як сніг лежить, а тут стоїть золота осінь, аж бринить. Буває, вийдеш порибалити на Об — і чого тільки не вловиш! Наш народ у Сибіру на дичині, рибі, лісових ягодах і грибах виживає, а тут природа інакша. Взагалі, я ще перед війною, коли вчився у Москві, та за час війни відвик від дому, а тепер ось знову доводиться пристосовуватися. Риболовля на Гнилоп'яті нікуди не годиться, це не Об. Але кращого місця для відпочинку немає. Та й комарів тут менше, аніж у нас у тайзі. Я вже потроху починаю обживатися. І дещо тут уже починає мені подобатися.
Як сядеш на Гнилоп'яті, закинеш вудочку, роззирнешся, і перед тобою розкинеться в усій красі українська природа!.. М'яка, трохи недбала, але співуча і якась… політично неграмотна, чисто, як Анька. От усе в неї є — і краса, і голос, і розум — а скористатися вона тим не може, а точніше, не хоче. Сьогодні приходила до мене, і я їй подарував бюст Леніна, а вона на те своєї: «А на чорта-дідька він мені здався!» Кажу: «Анно, це ж вождь пролетаріату!» А вона: «То й шо?»