Я вирішив провести для неї політінформацію. Розказав про життя Володимира Ілліча і Йосифа Віссаріоновича. Вона довго слухала, а потім і каже: «Давайте я вам, Хведоре Івановичу, лучче галіхве постіраю!» Така смішна!
18 листопада 1946 року, м. Бердичів.
Дивне містечко це Бердичів. Забобони ще не викорінені повністю.
Почну по порядку. 7 листопада я зібрав весь двір на святкування річниці Великої жовтневої соціалістичної революції. Раніше я зауважив такий звичай у домі, де живу: коли яке свято, Всі мешканці збираються у дворі за великим столом — приносять у кого що є і святкують, співають, веселяться. Так було у вересні, на єврейський новий рік. От і я вирішив так зробити: накрив стіл чим було і запросив сусідів. Прийшли всі, однак ніхто нічого не приніс. Чемно поїли, подякували і розійшлися. Як на поминках. Тільки Костя Шухер спитав: «А шо воно за празнік сіводня?»
А сьогодні за церковним календарем — Михайла. Льонька-одноногий і його жінка Катря зібрали всіх. Я подивився в календар: яка червона дата? Ніякої. Може, чийсь день народження? Та ні, кажуть, Михайла сьогодні. «А до чого це?» — питаю. «Та син наш Михайло, — кажуть. — На Донбасі тепер. А ми як святкували, так і святкуємо цей день».
Вийшли всі. Принесли хто що міг. Накривала на стіл тітка Катря — два графинчики каламутної самогонки, варена картопля зі смаженою цибулькою. Пані Ірена зробила свої фірмові голубці з тертою бульбою, тобто картоплею і шкварками. Берта Соломонівна зробила «меєр-цимес» — така солодка морква з ізюмом. Мойсей Давидович узагалі розщедрився, виніс тараньку, мовляв, це йому клієнт натурою заплатив. А на десерт тітка Катря винесла «півників» — льодяники на паличці. Вона їх сама варить і на базарі продає.
Я подивився на те і виніс банку тушонки посидів-посидів, подивувався та й пішов собі додому. Оце дивлюсь у вікно і ніяк не можу збагнути: чому всі веселяться, як на весіллі? Одягнені по-зимовому, бо надворі вже холодно. Але, здається, всім аж спекотно.
Тітка Катря метушиться навколо столу, дядько Льонька розливає по краплині самогон у різнокаліберні гранчаки, Берта Соломонівна тримає на руках Галю (а вона худа-худюща) і намагається нагодувати її манною кашею (Вона щодня її нею годує, беручи на базарі двісті грамів молока, але Галя все одно «худюща, як глиста», як каже Анька). Мойсей Давидович провадить якусь тиху дискусію з паном Збігнєвом, пані Ірена чукикає на колінах Льову, сина дяді Мусі, і водночас розмовляє з його жінкою, мамою Льови Бебою.
Ось і Анька заспівала «жалібну» пісню:
А Костя Шухер сидить на кам'яній сходинці в підвал, курить самокрутку і плаче.
Ідилія, та й годі.
Нічого не розумію.
1 грудня, 1946 року м. Бердичів
Виглянув я вранці у вікно — біло-біло, тихо-тихо. Лише між балконами гойдається і порипує заморожена білизна Ірени Жевуської.
Неділя. Можна трохи пописати.
Вчора приходила до мене на роботу Аня. Їй виповнилося шістнадцять, треба оформляти паспорт. «Вона вже повнолітня», — подумав я і запропонував їй заміж.
Вона засміялася і сказала, що я вже запізнився.
— Тобі вже хтось запропонував?
— Ні! — каже вона. — Час весіль уже минув! Треба чекати хіба до м'ясниць я обурився: «Знову ти зі своїми забобонами! Зразу видно, що ти не комсомолка. Голова забита різними забобонами!»
А вона ще раз засміялася і сказала:
— Інакше заміж не піду!
От тобі й усе!
— Гаразд. А коли ж ті «м'ясниці?» — питаю я.
— Не знаю! Десь в кінці зими або на початку весни. Спитаю у мамки!
— Як це так, що не знаєш?
— А Вони щороку міняються. Залежно від того, коли Паска, Вираховуються!