Я мало крізь землю не провалився! Вона каже отаке в державній організації!
— Тихо! — кажу їй. — Не кажи таких слів! Бо мене з партії виженуть!
— Тю на вас! — тільки й сказала вона, закопилила губу і пішла додому.
Отака вчора була пригода. Тепер не знаю, що й робити. Як дізнаються, що я, комуніст, підлаштовую своє весілля до церковного свята — не знаю, що зі мною буде! А з іншого боку, і ображати Аню не хочу. Хороша вона дівчина. Я оце придивлявся до неї півроку, підходить вона мені: роботяща, гарна, лагідна, хазяйновита. А мені скоро тридцять. Треба вже про дітей подумати. А тут усе поруч — навіщо десь когось шукати?
3 грудня 1946 року, м. Бердичів.
Видалася вільна годинка — темніє тепер рано, людей ходить менше. На роботі не затримуюся. Можна погомоніти зі своїм щоденником.
Мучить мене одна історія. Почала вчащати до мене Берта Соломонівна. Просить записати Галю на неї. Виявляється, як я й здогадувався, Галя — не рідна Бертина дочка. Як ховалися Каци від фашистів В одній українській родині, на хуторі Ямна, хтось із односельчан їх виказав, прийшли німці й оточили хату. Берта з донькою господаря, а та з немовлям на руках, вилізли крізь заднє віконце і побігли до лісу. За ними погналися німці, стали стріляти з автоматів і вбили українку. А Берту не зачепило. Далі в ліс німці боялися йти (через партизанів), то й повернулися. А вже сутеніло. Берта підповзла до тієї молодиці і забрала немовля. Три дні вона блукала з ним по лісу, поки не приблудила до хати лісника, — там якраз переховувалися партизани. Нагодували її, напоїли, полікували немовля, яка дивом вижило. Берта полюбила дівчинку, як рідну, а своїх дітей у неї не було. От вона й попросила записати в паспорті, що Галя — її рідна дочка.
Я нічого не мав проти Берти Соломонівни, але як це зробити? Це ж підробка документів! Я запропонував, щоб вона удочерила дитину офіційно. Але Берта Соломонівна — нізащо! «Як виросте Галочка і знайде документи, що насправді вона не єврейка, то мене відцурається!» «Чому? Ви ж її виростили. Не та мати, що народила…» — почав було я. А вона каже: «Дєтка, ти навіть не знаєш, що значить бути бездітною єврейкою! У нас кров передається по материнській лінії! З нашого роду лишилася тільки я. І вже надто стара, щоб народити дитину».
І що маю робити? Переступати через себе, через сумління, через соціалістичний закон? Як вони тут, у Бердичеві, цього не розуміють?
10 січня, 1947 року, м. Бердичів.
Ще один бердичівський досвід. Майже весь минулий місяць минув у святкуваннях під загрозою втрати партійного квитка. Лише в будинку-химері мені це сходило з рук. Миколая, католицький Свят-вечір, католицьке Різдво, наш Новий рік, православний Свят-вечір, православне Різдво. Між ними Галоччин день народження — чотири рочки виповнилося (Вже з новою метрикою і відповідним записом у паспорті Берти Соломонівни, взяв гріх на душу).
У стінах цього будинку-химери я наче втрачаю здоровий глузд, життя перетворюється на фантасмагоричну мішанину реальних і нереальних подій, соціалістичної дійсності і дореволюційних устоїв. Спершу я задихався в цій круговерті національностей, доль, звичаїв, взаємин, а тепер, відчуваю, вони затягують, засмоктують у свій вир, і я вже не можу звідтіля вибратися. Так і кружляю по колу, по спіралі, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, і, відчуваю, рік за роком. Я б, напевно, виїхав би з цієї квартири, якби не Анька. Бо, відчуваю, вона з тих жінок, яким байдуже, за кого вийти заміж, їй аби за кимось ходити, когось годувати, обпирати. А я вже без неї не уявляю свого життя — без її співу, ситцевих халатиків, пришивання ґудзиків до моїх сорочок, фіранок, які вона повісила в моїй кімнатці, без її дерунів. До неї вже ходять хлопці, молоді, гарні, а в мене вже лисинка намітилася на маківці. Але Берта Соломонівна дала мені слово, що Аня буде моєю. Вона бере це на себе на знак подяки за те, що я записав Галю на неї. І я їй вірю. В неї такі справи виходять завиграшки.
Зима була дивною: від різдва польського до різдва українського — тепло. Усі мешканці двору як один, заявили, що це до голоду. Громада вирішила робити запаси, закуповувати зараз, поки ще можна, овочі й крупи.
Дядько Льонька зі швагром, братом тітки Катрі, прочистили кілька метрів підвалу, засипані ще перед війною, поставили нові двері на вході, розподілили між мешканцями комірчини і зробили полички.