Смішно, що у ХХ столітті люди живуть якимись старими забобонами, але я за час перебування в Бердичеві почав інакше, дещо м’якше дивитися на ці речі, поблажливіше ставитися до інших поглядів, чужих звичаїв, людських слабкостей.
18 січня 1947 року, м. Бердичів.
Ще одна «паспортна історія». Часом мені здається, що Мойсей Давидович недаремно взяв мене до себе на квартиру, а по суті, Впустив у свій світ: у такий спосіб він хотів поступово розв'язати всі проблеми свого дому-химери.
Настала черга і для нього самого.
Підсів до мене, коли ми сиділи у Хомичів (дядька Льоньки і тітки Катрі), святкуючи Щедрий вечір, і сказав: «Синку, мені потрібна твоя допомога!» Ну як відмовиш чоловікові, який називає тебе синком і просить допомоги? «Що треба дядю Мусю?» — «Мені треба поміняти моєму старшому сину, Давидові, паспорт. Старого він загубив!» — Я полегшено зітхнув — «А чого ж? Зробимо!» — «Ні, синку, ти мене не зрозумів. Мені треба зовсім змінити паспорт!» Оце номер! Я знав, що не зможу йому відмовити. І передчував, що означає «зовсім змінити паспорт».
Мойсей Давидович хотів, щоб його сина записали в паспорті як Дмитра Мусійовича Шостака, українця. — «Чому? — тільки й зумів запитати я. — Чому українець?» — «Це перспективно, синку!» — відповів він.
Я відчув, що я, член партії з 1938 року, фронтовик, орденоносець, виявився безсилим перед цим старим євреєм, бо розмовляв із ним не в своєму кабінеті, як із кимось стороннім, а тут, у цьому домі-химері, на цьому острові, де існує свій власний світ, і я вже частка цього світу. Я зрісся з ним тілом, злився кров’ю…
5 лютого 1947 року.
Цього довгого зимового вечора хочеться трохи написати про химери мого «паспортного» життя.
Прийшов якось чоловік, симпатичний, вусатий, справжній Тарас Бульба. «Прізвище, ім'я, по батькові?» — питаю. «Петро ведмідь», — відказує. «Справжнє козацьке прізвище!» — мені захотілося сказати йому приємне. А він і каже: «Запишіть мене, товаришу начальнику, Медвєдєвим!» — «Що? — здивувався я. — Навіщо? У Вас таке гарне прізвище!» — А Він одказує: «Хочу бути руським. Не хочу бути хахлом!»
Дивина, та й годі. Я помітив, що тут, на Україні, українець хоче бути росіянином, а єврей, хоч як дивно, українцем.
А ось іще одна історія. Прийшов на прийом місцевий житель з кумедним прізвищем Кальсоненко і попросив змінити паспорт, бо попередня паспортистка помилилася: переробляючи Кацнельсон на Кацнельсоненка, записала його Кальсоненком.
Лише поляків ті проблеми не тривожили: Вони гордо носять свої, чесно кажучи, дуже гарні прізвища — Жевуські, Огінські, Котвицькі, Біньковські…
3 листопада 1947 року, м. Бердичів.
Хочу описати історію, що перевернула все моє життя…
У моїй новій родині (за той час, поки не писав, я одружився з Анею, тож за весільними та сімейними клопотами не було часу сісти за щоденник) сталася біда. Старший син дядька Льоні і тітки Катрі Михайло зник без вісти на Донбасі. Я два місяці тому по своїх міліцейських каналах давав запит — не знайшли. Нарешті надіслав листа його товариш, з яким вони колись вирушили на заробітки. Той написав, що не бачив Михайла вже півроку, по Єнакієву ходять чутки, що він пристав до якоїсь бандитської зграї і зник.
Тітка Катря плаче вже кілька днів. Дядько Льонька покликав на пораду Мойсея Давидовича.
Дядя Муся довго перечитував листа, а потім сказав:
— Ну що ж, Льонько. Є один вихід — проси Збігнєва.
— Та він же не погодиться! — розплакалася тітка Катря.
— Що ж! Кидайся в ноги, проси! Більше нічого я тобі тут нічого не пораджу!
— Поговоріть з ним, дядю Муся!
— Ти що, Катю, це ж Донбас! Це бандитське кодло! Тут силувати нікого не можна!
Тітка Катря знову розплакалася.
Тоді дядько Муся тихенько погомонів з дядьком Льонькою, і вони ніби про щось домовилися. Тоді пошкандибав на другий поверх — до Збігнєва Жевуського.
Прийшов Збігнєв. Він довго понуро сидів за столом, зиркаючи спідлоба то на тітку Катрю, яка стояла перед ним навколішки, то на Мойсея Давидовича, а потім важко зітхнув: