«Добре. Спробую. Але нічого не гарантую». А тоді до мене: «Збирайся!»
Я аж остовпів. Хто він такий, щоб мені наказувати? Але з облич присутніх збагнув, що це в міській міліції я герой, а тут — пішак.
Мойсей Давидович схвально кивнув мені:
«Їдь, синку, я на роботі Все влаштую, не переживай!»
Я швидко, по-армійському зібрав валізу, вдягнувся і присів на стільці «на дорогу». За півгодини прийшов і Збігнєв, за ним прибігла заплакана Ірена. Збігнєв зиркнув спідлоба і буркнув:
«Ти що, на карнавал зібрався чи на Донбас?»
Я подивився на себе в дзеркало — уніформа чиста, випрасувана. Що він має на увазі?
«Одягнися, як цивільний, — пояснив Збігнєв, — тільки зброю з собою прихопи, та добре заховай. Документи міліцейські залиш удома!»
Я відчув, що тут пахне смаленим. І так уже не хотілося мені вплутуватися в цю історію! Але на мене дивилися дві пари заплаканих жіночих очей — дружини і тещі. Як я міг їх підвести?
Перед дорогою Мойсей Давидович повчав мене:
— У цій подорожі ти — вуха, очі, руки і ноги Збігнєва, зрозумів?
— А він хто?
— А він — голова. Слухайся його, і все буде гаразд. Навіть якщо тобі не сподобається те, що він робитиме, не сперечайся. Дай мені слово.
— Даю.
— З богом.
Ми сіли на одеський поїзд. Я ще в вагоні помітив, що Збігнєв цілу дорогу розминав пальці і подумав: це в нього нервове. Його пальці буквально бігали по столу, по колінах. Вони не зупинялися ні на секунду. Він масував пучки, пробував їх язиком на смак, м'яв кісточки пальців, вигинав кисть мало не в протилежний бік, заплющивши очі, щось бурмотів, потім розплющував і дивився скляним поглядом в одну точку. Я дивився на нього з верхньої полиці з острахом, передчуваючи велику небезпеку. Якби він сидів і плакав чи лаявся, я, напевне, почувався б цілком спокійним. А так… Збігнєв поводився дивно і незрозуміло…
На якійсь станції ми пересіли на поїзд, що їхав на Ворошиловоград, а далі на перекладних добиралися до шахтарського містечка Єнакієве.
Я виріс у маленькому сибірському селі, пройшов усю війну, але такої гнітючої атмосфери, як у цьому містечку, ніколи не відчував. Не можу навіть сказати, що саме так сильно мене вразило — чи те, що люди живуть в довгих бараках, як худоба в хліві, чи те, що всі, Від малого до старого, тяжко матюкаються, чи сам індустріально-тюремний пейзаж — не знаю. Подумалося: ой, не скоро товариш Сталін побудує соціалізм!
Я, без форми, без документів, без партійного квитка, почувався тут, як комашка в морі: ось-ось мене накриє хвиля, і піду на дно. Щоб підбадьорити себе, час від часу позирав на Збігнєва, який, здавалося, почувався цілком упевнено. Ніщо його тут не дивувало і не лякало. Він ходив від барака до барака, від пивниці до столовки, від прохідної до вокзалу і щось тихенько з'ясовував у місцевих. При цьому поводився досить дивно: весь час спльовував на землю, розтирав плювок кінчиком черевика, насував на очі кашкета, ходив урозвалку. Це був зовсім не той чоловік, якого я звик бачити. Він уже не був польським інтелігентом Збігнєвом Жевуським. Він став місцевим вуркаганом. Я думав, що він розпитує про Михайла Хомича, але скоро пересвідчився: Збігнєв шукає дещо інше.
Нарешті мій напарник дізнався, що хотів. Якийсь хлопчисько показав удалині покинуту шахту, за що й заробив п'ятдесят копійок. Я зрозумів, що то — наша мета. Але зразу ми туди не пішли. Довго ходили довкола, придивлялися, принюхувалися… Нарешті Збігнєв повів мене до місцевого ресторану, і ми добряче, донесхочу, «напакувалися».
І аж тоді він до мене озвався:
«Слухай уважно і запам'ятовуй. Зараз ми йдемо „на діло“. Сховай „пушку“ в галіфе, під яйця. Підв’яжи хусточкою. Поки я працюватиму — стій ближче до виходу, яким би він там не був, і пильно спостерігай за всім, що відбувається. Як побачиш щось підозріле — зніми кашкета і почухай потилицю. Якщо я цвиркну слиною крізь зуби або шморгну носом, або відригну — це означає, що все спокійно, не бійся. Якщо в мене засмикалося око, насторожися: я почув щось недобре. „Пушку“ виймай лише в крайньому разі, коли я скажу: „Матко боско, стань мені у поміч!“ Запам'ятав?