Добре, що він запитав мене „запам'ятав?“, а не „зрозумів?“. Бо я нічогісінько не втямив із того, що він мені намолов, а от запам'ятати — запам'ятав. Це вже професійне.
На тому „ділі“ я нарешті докумекав, чим насправді займається Збігнєв, чому його Ірена найкраще вдягається, а з їхніх каструль найсмачніше пахне.
Він — гравець, картяр.
Коли ми підійшли до шахти, нас обступила зграя бандитів. Я похолов, одразу захотілося схопитися за зброю, проте тут і тепер командиром був Збігнєв, тому довелося стриматися.
Після коротких перемовин, які Збігнєв вів незрозумілою мені мовою, мабуть, то був бандитський жаргон, нас на якійсь заіржавілій платформі лебідкою спустили вниз, у шахту.
Мені ще під час спуску зробилося моторошно, бо я зрозумів, що ніякого виходу, про який казав Збігнєв, тут просто-напросто немає…
Внизу була простора печера, з якої розгалужувалося кілька тунелів. Посеред неї стояв великий круглий стіл, навколо нього — табуретки, а на стінах горіло кілька гасових ламп, від тремтливого світла яких на склепіннях печери стрибали загрозливі тіні.
Збігнєв із виглядом тертого бандита, недбало похитуючись, запхавши руки в кишені штанів, обійшов стіл, заглянув під нього, помацав стільці. Все це він робив поважно, час від часу цвіркаючи крізь зуби і нецензурно лаючись. Я незворушно стояв біля платформи, тримаючи руки в кишенях, ближче до підв'язки з „пушкою“, а всередині все тремтіло.
Збігнєв сам вибрав собі місце і присів, за стіл сіли ще троє, біля мене на варті лишилося двоє, і гра почалася.
Судячи з усього, перший захід був пробним, місцеві хотіли „промацати“ гостя. Не знаю, випадково чи навмисно, але Збігнєв вийшов з гри першим. Одразу ж по тому, як він легенько поплескав рукою по купі зім'ятих виграних купюр, хлопець зі шрамом через око поїхав нагору і повернувся хвилин за тридцять з двома гицелями. Я помітив, що платформа підіймалася лебідкою, ручку від якої крутили два здоровані, котрі стерегли мене.
Водночас я спостерігав за Збігнєвом. Він шморгав носом, харкав, одне слово, як ми й домовлялися, показував мені, що нервуватися ще не час. Проте я, чесно кажучи, був сам не свій. У такій обстановці мені ще не доводилося бувати. Я — офіцер радянської армії — стою на шухері при картярах! Таке навіть у страшному сні не снилося. Але оскільки я вже вклепався в цю історію, треба гідно з неї вийти. Я походжав печерою, імітуючи ходу врозвалочку, а сам думав, як звідси вибиратися, якщо пощастить? Може, нас тут і поховають живцем?
Двоє новоприбулих гицлів сіли за стіл і розпечатали нову колоду карт, яку принесли з собою. Збігнєв узяв її в руки і блискавичним порухом пальців промацав кожну карту, розгорнувши їх віялом і профільтрувавши на предмет шулерських позначок, вочевидь, наколок, нерівностей.
Певно, карти були „чистими“, бо Збігнєв почав їх тасувати. Це був не просто цирковий спектакль, це була віртуозна маніпуляція, так званий львівський розклад, коли карти тасуються колом. Про це вже згодом, по дорозі назад, розказав мені Збігнєв.
Побачивши цей фокус, один із гевалів моргнув хлопцеві, що був на побігеньках, і той знову зірвався на рівні й кинувся до платформи.
Я про всяк випадок оглянув здорованів, які крутили ручку: чи злякаються вони, якщо на них направити зброю? Чи вони з тих, хто своїх господарів боїться більше, ніж зброї? Жодного висновку так і не дійшов. Гевали були незворушні, немов кам'яні брили. Може, навіть глухонімі.
Тим часом Збігнєв раз у раз згрібав виграні гроші до себе, і гравці за столом вочевидь почали нервуватися. Приблизно за годину до шахти спустився ще один чоловік — маленький і на перший погляд, нічим не примітний, але з двома супровідниками. Чоловік оглянув з ніг до голови спершу мене, потім — Збігнєва, став у тіні й почав уважно спостерігати за грою.
Лише десь години за три він і сам сів за стіл. Я зрозумів, що це — головний гравець.
Мене почало потихеньку тіпати, було страшенно душно, а ситуація загострювалася. Збігнєв жартував, зригував, спльовував, курив, знову жартував, не припиняючи гри. З приходом коротуна ставки різко підскочили.
Першу гру Збігнєв коротунові програв. Я запідозрив, що він піддався. Проте напевне нічого не знав. Програв він і другу гру, і третю, залишившись з невеличкою купкою грошей. Після четвертої він знизив ставку, відповідно до грошей, що в нього лишилися, і виграв. Виграв Збігнєв і наступну гру, і ще одну…