Маленька Ірка недовго заглядала в заборонену зону, бо її ляснув нижче спини Мойсей Давидович:
— Киш звідси! Киш! Туди заглядати не можна! — вдавано сердито сказав він.
— А чого?
— Ти що, не розумієш? У цій кімнаті живуть душі всіх убитих звіряток, з яких шиються шапки і шуби.
Тоді ця фраза просто заворожила малу дівчинку.
А теперішня Ірка, зайшовши до колишнього помешкання Мойсея Давидовича, кільканадцять секунд звикала до темряви, а потім майже навпомацки стала просуватися кімнатою до того місця, де мали бути двері до забороненої кімнатки, де жили духи замордованих задля людської примхи звірятка. Ірина пам'ятала, що посеред першої кімнати, яка слугувала Шнеєрзонам і вітальнею, і їдальнею, колись стояв великий круглий стіл, вкритий оксамитовою скатертиною. Не будучи певною, що його вже тут нема, Ірка про всяк випадок проклала свій маршрут крізь темну кімнатку так, щоб обійти його. Вона просувалася маленькими кроками, водночас прислухаючись до звуків темряви. Зараз будинок-древо немов завмер, напружено дослухаючись до того, що робить у його лоні, серед його химерно переплетених гілок, невпізнана істота: будинок принюхувався, зчитував інформацію, прислухався та придивлявся до загадкової незнайомки.
Ірина намацала ручку дверей до забороненої кімнати і прочинила їх. В обличчя війнув дивний запах, вона спершу не змогла визначити, що той запах означав — доброзичливість чи неприязнь, мир чи війну… Вона зробила крок уперед і… нога провалилася в діру. Ірина перелякалася і ледь не запанікувала. Ногу пройняв різкий біль, і вона спробувала визволити її з несподіваної пастки. Це вдалося зробити, лише пожертвувавши черевиком на високому підборі.
Ірина присіла й почала обмацувати в темряві дірку із застряглим черевиком.
Діра була досить велика, але, як і все в цьому домі, дуже химерна: одна дощечка зламана більше, друга — менше, остання стирчала над першою і боляче дряпала Ірині пальці. Вона все-таки видерла черевичок з дірки, хоча й була певна, що йому гаплик. За час «полону» в черевичок набилося повно старої шерсті. Ірина згадала, що в її торбинці є запальничка, якою можна бодай трохи освітити кімнату. Проте поки вона її витягала, з торбинки випав мобільний телефон і провалився в ту саму дірку. Ірина затамувала подих і почула, як той дзенькнув об щось металеве. Чомусь їй здалося, що це має бути великий мідний таз, у яких колись у цьому домі варили варення. Вона важко зітхнула, чиркнула запальничкою і спробувала освітити дірку, але нічого суттєвого в ній не побачила.
«Треба робити ноги, поки не пізно!» — наказала собі Ірина, натомість знову — вже вкотре за день! — вчинила нелогічно: вона прикурила сигарету і почала водити запаленою запальничкою, роззираючись по кімнаті.
Жінка посміхнулася, коли побачила, що довгий дубовий стіл, який вона пам'ятала з дитинства, і досі стоїть посеред кімнати. На стінах витанцьовували химерні тіні, Ірині навіть здалося, що вони чимось схожі на маленьких звіряток. Ті тваринки немов гасали по кімнаті і борюкались, наче цуценята: граючись, хапали один одного зубами, як лисенята, терлися носами і чухалися задньою лапою за вухом, як вовченята, вилизували шерсть, як рись, тремтіли, як кролики, морщили носики, як норки.
Їй на мить здалося, що вона чує їхні голоси: звірята гарчали, пищали, муркотіли, шипіли, і все це зливалося в якусь звукову кашу, що від неї паморочилося в голові. Та каша булькала, шипіла, шкварчала, немов потрапивши на розпечену пательню: «Ши-ши! Ши-ли-ши-ли! Шиншили! Шиншили!»
Ірина знову посміхнулася: ті звірята хором шепотіли: «Шин-ши-ли! Шин-ши-ли!» І це скидалося на перешіптування слуг у великому панському маєтку перед приїздом господаря: «Пан їде!» Або на те, як перешіптувалися мешканці середнього — земного — ярусу Торгової, 4, коли Мойсей Давидович повертався з сибірського вояжу «з товаром», тобто з хутром. Це означало, що для всього дому-древа починається новий етап життя, а точніше, нова серія життєвого серіалу. До Мойсея Давидовича почнуть ходити різні клієнти: одні, вперше потрапивши сюди, з острахом озиратимуться навсібіч, не розуміючи, куди потрапили, інші, постійні клієнти, приходитимуть пізно увечері або й поночі, щоб їх ніхто не зміг упізнати. Втім, мешканці Торгової, 4 все одно завжди знали, хто то був і що саме замовив у їхнього Мойсея Давидовича, в якого довгими зимовими вечорами світиться віконечко і стукотить швейна машинка.
Шин-ши-ли! Шин-ши-ли! — захоплено шепотіли звірятка.
Ірина пам'ятала це дивне слово з дитинства. Якось вона спитала Фріду, що воно означає, і та відказала, що точно не знає, але, здається, це якась міфічна істота з єврейського фольклору, втілення того, чого нема, але що хочеться мати.