Врешті-решт той чоловік з білосніжною посмішкою, золотим зубом і відрубаною кистю довів її до якихось дверей і сказав: «Тобі сюди!» — «До побачення!»
А ще він сказав: «Передай Рафіку, що оте зробив Семафор. Повтори!»
Фріда повторила: «Треба передати дяді Рафіку, що оте зробив Семафор. А що він зробив?» — «А це, люба, тобі знати не обов'язково!»
Фріда пішла далі і зустріла дивного чоловічка — худого, зморщеного, з синіми губами й синіми нігтями.
«Дай процент!» — попросив він Фріду, і вона зробила все так, як їй перед тим порадив чоловік з відрубаною кистю.
Вона сказала: «Падлом буду, якщо не дам!»
Тоді він сказав їй: «Доведи!»
І на це була відповідь у Фріди:
«Жертвую щастям в особистому житті!»
А він їй на те:
«По руках! Тобі — безпрограшний ґешефт, мені — процент!»
А тоді ще шепнув на вухо:
«Твій ґешефт — папір!»
Коли Фріда нарешті потрапила до себе додому і розповіла Берті Соломонівні про те, що з нею сталося, бабуся спершу зблідла, потім налила онучці чашку бульйону, а сама кудись вийшла.
За двадцять хвилин у їхній кімнаті зібралася ціла нарада: Берта Соломонівна, Мойсей Давидович, Рафік Вазгенович, Соболєв і пан Збігнєв. Здається, Ірка якраз прийшла в гості до Фріди, тому так чітко пам'ятала ту історію. Дивно, що її, шмакодявку зі слобідки, не вигнали «святі» дому-древа на Торговій, 4.
Усі поважно сіли на стільці, і тоді Берта Соломонівна наказала:
— Дєтка, повтори ще раз, що з тобою сталося. Тільки нічого не пропусти.
Фріда знизала плечима: а що тут пропускати? І вона переповіла свою пригоду від того місця, коли з цікавості відчинила бабусиним ключиком їхні потаємні дверцята, як спершу заблукала в лабіринтах, де й зустріла чорнявого дядька з білосніжною посмішкою, золотим зубом і без кисті, і як він розповів їй про дух ґешефту і ще купу інших історій, і що саме він сказав їй на прощання…
— Повтори ще раз, що тобі сказав той дядько! — попросив Фріду дядько Рафік.
— Та я вже тисячу разів вам сказала: «Передай Рафіку, що оте зробив Семафор».
За столом запанувала тиша.
— Це він, — сказав дядько Рафік і закрив обличчя руками. — Сумнівів немає.
— Дочко, а ти нічого не наплутала? Він точно сказав «семафор»? Ти впевнена?
— Звичайно! — обурилася Фріда. — Я нічого не могла переплутати. Я його бачила перед собою і чула, як зараз вас!
— Дєтка, а тепер іди погуляй! — наказала Берта Соломонівна.
Знаючи, що зараз буде найцікавіше, Фріда з Іркою шугнули в коридорчик і не пішли геть, а стали по черзі підглядати й підслуховувати в замкову шпарину.
Дядько Рафік, всесильний дядько Рафік, директор ринку і готелю «Кооператор», «справжній крутий мужик», якого поважав весь Бердичів, заплакав як дитя:
— Рубіку! Братіку мій! Просив я тебе, не зв'язуйся з контрабандою! Я ж тобі казав: або ти сядеш, або тебе вб'ють! Послухав би мене — був би зараз начальником міліції Бердичева! А може, аж у Житомир тебе забрали б! З твоєю головою!
— А чого він був без кисті, Рафіку? — обережно спитав Мойсей Давидович.
— Ти мене питаєш? Я нічого не знаю! Як я можу знати? Я навіть не поховав його! От його душа досі й не може заспокоїтися!
— Він без кисті, бо прикував ту чортову валізу з грішми до себе наручниками, а ключ сховав! — припустила Берта Соломонівна. — І його спільники не могли її відібрати у вже мертвого Рафіка, не відрубавши йому руки.
— Гади! — заридав Рафік.
— Ну досить, Рафіку! Досить! Сльозами справі не зарадиш! Краще скажи, що ти думаєш робити?
— Тільки помста!
— Я так і знав! — підхопився з місця Мойсей Давидович. — Ці Варданяни — гарячі голови! Що ти, що Рубік, що батько ваш — царство йому небесне! Рафіку, я тебе прошу, будь мужчиною!
— І не вмовляй мене, Мойсею. Я мушу це зробити!
— Семакіних уже й слід прохолов! Вони вже десять років як не в Бердичеві! Він одразу ж по тому, як пропав Рубік, переїхав до Києва. Шукай вітра в полі!
— Я його з-під землі знайду! — скреготав зубами Рафік. — Я його уб'ю! Клянусь прахом батька!