— Сьогодні День народження мого колишнього хлопця…
— Якого з них? — Х'ялмар питав цілком серйозно, без жодної іронії.
— Ну… того… що в книжці моїй…
— Того, що колись мав бути на морі, а потім ми зустріли його серед вулиці?
— Угу… Дивно. Хіба ж ви не знайомі? Я була певна, що ми того літа в Карпатах пили пиво в інтернет-кафе, а потім про щось довго базікали французькою у мене на кухні…
— Таке щось було, але я не пам'ятаю особи, з якою те все відбувалося…
— Ага. Він теж тебе не пам'ятає. Дивно все це… Цікаво, як він там зараз. Осінь же, мабуть, у Франківську.
— То напиши йому листівку, — бадьоро порадив Х'ялмар, — тільки ліпше роби це в сухому місці.
— Та ні, навіщо? Краще тут. — Вона дістала зі сховку під столом пакет зі щойнопридбаними тайськими листівками й намацала в кишені ручку. Дощ тим часом перейшов у зливу й весело розхлюпував вино прямісінько на Марлину писанину. Х'ялмар почувався не надто комфортно, але терпляче чекав, поки Марла виконає свою чергову забаганку.
— Хіба тобі не здається, що це — красиво? Отак сидіти під дощем, неначе ми два пенсіонери в літньому парку? Можна ще уявити, ніби п'єш кефір, а не вино…
— Дивні в тебе, Марлочко, уявлення про красу.
— Нічого дивного. Пенсіонерам просто нічого вдома робити, от вони й сидять під дощем, щоб не бути схожими на інших пенсіонерів — тих, що повтікали додому при перших краплинах із неба. А ці сидять, п'ють свій кефір і, може, навіть уявляють, що це вино, а самі вони в Бангкоку біля найстарішого в місті басейну. О! — видихнула Марла.
— По-моєму, дехто вже п'яний.
— Ага, я! — і Марла стрімголов шубовснула у воду. В штанах і сандалях, як була.
— Ну і як ти там? — спокійно поцікавився Х'ялмар.
— Ух ти! Кльо-о-ово!!! — Марла ганяла басейном туди і сюди, пірнаючи і ловлячи ротом краплини дощу. — Стрибай, Нудото!
— Та ні, я… іншим разом. — і Х'ялмар пішов під навіс, прихопивши, однак, із собою пляшку «квасного й поганого» тайського вина.
А Марла, вилізши з басейну, заскочила в гамак і щосили заходилася у ньому гойдатися.
— А тепер усе, що я бачу — сині хмари вкупі з підсвіченими пальмами, вершечки осяяних хмарочосів і клапті води з басейну — є втіленням мрії жлоба-наркомана, що стримить десь у підвалі спального району Хмельницького чи Донецька… Жлоби однакові за визначенням. А чо' наркомана — бо просто жлоб не намарить собі того басейна в мозаїці антикварній. Не, мій жлоб ще й з інтелігентної родини. Може, в нього навіть мама — вчителька…
Марлині п'яні роздуми припинила доволі твереза думка про те, що її вестибулярний апарат скоро здасть позиції, і радісне розхитування в гамаку вибухне барвистим фонтаном спожитої недавно вечері. Вона обережно вишпорталася з сітки і навшпиньки, ніби боячись привернути увагу богів нудоти, підкралася туди, де зник був Х'ялмар.
— Та бо хто його зна, які тута ще духи живуть, якщо їм люди жертвують пляшки із «фантою» в їхні домашні храми…
—
Бангкок. Нічний клуб із якоюсь смішною назвою. Тепер уже немає різниці, бо тієї ж ночі він вибухнув. Десь зо двадцять хвилин по тому, як Марла з Х'ялмаром вийшли на вулицю і відмовилися взяти таксі, що чекало просто під клубом.
— Скільки? 80 бат? Ні, дякуємо, ми ліпше пройдемося… Правда, чукча?
Х'ялмар назвав Марлу чукчею, бо так її описала з годину тому російська проститутка. Власне, для того, аби пересвідчитися саме в цій національності проститутки, Марлі довелося чимчикувати за нею до клубного туалету.
— Бо хто його зна, — міркувала Марла, — з Росії вона, а чи з України. Національна ідентичність — штука дещо провтикана…
А гетера (ба навіть дві — ця і старша за неї, з обличчям, пописаним нелегким досвідом) таки виявилася з Росії. Акцент — штука сильніша за будь-яку примарну ідентичність. Марла стояла біля дзеркала і, дивлячись дещо не зовсім зосереджено на високу фарбовану білявку, що підтягувала колготи, тихо посміхалася.
— Что ета за чукча стаіт, как ти думаєш? — спитала дебела поціновувачка пергідролю у своєї колеги із мудрим обличчям. Та промовчала.