— Та й добре. Я собі вже звикла до самотності — це як бекту-скул буде. Сім днів із заштореними вікнами — щоби сни не повтікали. Сім днів однакових готельних сніданків… гм, для двох. Ну та бо чого грошам пропадати? На обід з'їм. Генетична пам'ять в нас живе із 33-го… Відтак Марла заходилася відтягувати шкіру собі на животі.
— Скоро буду, як шарпей.
М'язи почувалися важкими — тренування після майже двомісячної перерви далося взнаки.
— Ну та й що, що я майже 50 кг важу? Подумаєш — п'ять кілограмів нажерла в Тайланді. Зате ж як жерла!
До того Марла дала собі обіцянку, яку традиційно дає собі більшість жінок будь-якого віку й традиційно її не дотримується: здорова їжа і спорт. Те, що Марла не вважала себе однією із більшості жінок, зовсім не звільняло її з тенет традиції.
— А може, я без Х'ялмара ні їсти, ні спати не зможу? Може, Х'ялмар для мене — як муха це-це, тільки навпаки? Що, як без нього — безсоння? Хоч натягай джільбаб [4] і плач…
На згадці про джільбаб вона знову подумки пройшла весь шлях смердючою вуличкою слідом за двома дівчатами, зодягненими в ті покривала. Саме покривала -бо були значно довшими від звичного джільбабу-хустки. Одна дівчина була в чорному, друга — в білому. Все дуже канонічне: перша -ліворуч, друга — праворуч. Одного зросту. і Марла назирці за ними. По дорозі їй трапився якийсь доволі дивний кіоск — освітлений червоним світлом прилавок і чоловік у червоному від того світла одязі. Він нічого не продавав і не привітався з Марлою, поки та розглядала його боковим зором. Чомусь їй подумалося, що тільки так можна було того чоловіка побачити.
— Ну та й що, що він там стояв? Тут і не таке стоїть бувало. От десь із тиждень тому на перекладині хлопчик голий сидів, на трубі грав. А міг же й упасти.
Біла і чорна примари спантеличено озирнулися на Марлу і пришвидшили ходу.
— Ну й на добраніч! — Марла знизала плечима і звернула в бік готелю.
—
Наступного ранку Марлу збудили зарано, не давши додивитися сну про голих дівок.
— Вибачте, ваш сніданок! — гукнули з-за дверей.
— Ага, дякую! — Марла насилу продерла очі, щоби глянути на годинника, — от уроди! Двадцять по восьмій! Я ж просила о дев'ятій! То якийсь смертник харкався на весь готель о шостій ранку — хто б його дострілив, а ці вже й сніданок приперли, щоби я пошвидше забралася… Ну добре, пес із вами, встаю.
Попиваючи неспішне поганеньку готельну каву, Марла подумала, що варто би написати Х'ялмару листа. Але для того треба було позбавитися всього сміття в голові — порожніх егоїстичних думок, дріб'язкових мрій і мізерних уявлень про найближче майбутнє. Бо яким би просунутим інтелектуалом чи тонким митцем людина не була, більшість не зайнятого цілеспрямованим обдумуванням чи прочуванням часу вона з радістю викидає на думки про те, що скаже друзям, коли ті зустрінуть її в аеропорту, що вона із собою візьме і у що буде вбрана, як знайде правильне місце видачі свого багажу, що кому подарує, якими словами про яку мандрівку розповідатиме, що скаже у найпершому інтерв'ю і як постриже волосся для зйомок у кліпі, про який ще точно нічого не відомо. Марла вважала себе, щонайменше, майстром альтернативного способу чуттєвості…
Якщо набрати в миску чистої води й, обертаючи миску за годинниковою стрілкою, писати по тій воді послання самим мізинцем, а потім виплюснути те послання в річку, за якийсь час воно вже буде в океані. і якщо Х'ялмару не пощастить виловити його глибокою мискою коло того берега, де він зараз сидить, то вже точно пощастить побачити із літака. А що — вода ж випаровується? Те саме і з водяними листами. А Х'ялмар в мене не дурний — із хмар читати вміє…
Пізніше, попереносивши свої речі в іншу готельну кімнату — аж у самому кінці темного коридору, поряд із мушолою, мусульманською молільною кімнатою, — Марла запалила паличку лотоса і почала думати про білу стіну з квадратними дірками. Ароматична паличка спопелялася на кінці й дивилася вниз засмученою змією. Лампа-сова, між ніг якої запихалася та паличка, ображено позирала рожевими очима в бік Марли. Такі ж самі очі, тільки вже червоні, мала й лялька вуду, а порцеляновий слоник і весела корова взагалі повідвертали голови.
[4]
Хустка на голову в ісламських жінок Індонезії. Прикривається тільки волосся, лице залишають відкритим. Найпопсовіший варіант — білий із мережкою, як на манжетиках радянської шкільної форми. Чорний — для особливо просунутих мусульманок, що живуть «по понятіям». індонезійські мусульмани взагалі відомі своєю толерантністю — навіть трансвеститів на вулицях не б'ють ногами, а дають їм, чистеньким і вихованим, гроші за заспівані у придорожній забігайлівці пісні. Сім'ї, звісно ж, відмовляються від таких нестандартних діточок, і ті живуть десь поблизу вокзалів. Однак, жіноцтво їхніх та інших сімей не гребує врізноманітнити собі життя хоча би врізноманітненням кольорів і фасонів джільбабу. В поєднанні з відповідною сукнею, тунікою чи брюками (а то й з усім водночас) виглядає дуже стильно. «Ісламська Мода» — дуже поширена спеціалізація бутіків. Колекції haute couture і рr?t-а-роrter, наснажені ісламською традицією, навряд чи з'явилися лише після трендового 11-го вересня…