Три дні тому, потрапивши до наркоманської мекки, Марла посеред вулиці збагнула, що не хочеться їй іти ні в який соїїее, і ніякої не хочеться їй дегустації канабісу, і ніякого кокаїну, екстазі) на останні гроші вона не куплятиме, бо А НАЩО?
Скучно, чи що…
Тоді вони з приятелем просто взяли по пиву і просто випили його, сидячи на асфальті. Зажовуючи те пиво дешевою піцою з тунцем, вони навіть не підозрювали, що над ними нависав штраф розміром у 6 євро, а це ж майже 10 бляшанок «Гайнекену»… Одне слово, Марла страшенно пишалася своєю абстиненцією від трави, аж поки не з'явився звідкись на зупинці, де вона проводжала свого приятеля на автобус до Берліну, чеський адвокат.
— Привіт, — звернувся він до них англійською (про те, що він адвокат і про те, що він чеський, Марла довідалася вже потім), — ви не знаєте, хлопці, де тут можна переночувати?
— Чого ж не знаємо? Там само, де й ми будемо… Тобто, де я буду… — Марла зиркнула на свого горе-приятеля, що втікав до Німеччини нічним автобусом, кидаючи її напризволяще без на-мета і права ночівлі в кемпінгу саму-самісіньку. Марлин автобус до Парижа відходив аж на наступний ранок, а оскільки нещодавно вона, замість того, щоби зготувати сніданок колезі, побігла фотографувати графіті «Слава Серби!», колега оголосив її феміністкою та поганою подругою, сказав, що слава Богу, він вже їде від неї геть до своєї мудрої і доброї ґьорл-френд, і що скоріше поїде, то краще, бо як же він, купивши квитка на автобус пізніше Марлиного, зовсім один тут вештатиметься в чужому місті з речами, і ніхто його на автобус не посадить?!! — Досить. — Видихнула Марла. — Вали Трохи забагато було в цьому жіночого істеричного синтаксису, навіть як на доволі молодого (19 років) хлопця. Всі ці нескінченні монологи юного літератора, перенасичені словами штибу «атмосферність», «митці», «енергетика», «символи», «духи», «містичний ірреалізм» (ха-ха-ха…), викликали у Марли банальну відрижку — таку, що буває після несвіжого київського торта вкупі зі свиними котлетами з цибулею грубої нарізки всередині.
— А за «феміністку» атвєтіш…
Як би там не було, а попри відчуття звільнення від цього 70-ти кілограмового памперса, Марлу не полишало й відчуття легкого стрьому. Вона, щоправда, переправила дату виїзду на купоні кемпінгу з 14-го на 15-те серпня, але при мінімально прискіпливому погляді вся липовість купону проростала буйним цвітом.
— То шо — пішли зі мною в Ґаасперпляц? — бадьоро спитала Марла у Павела, — в мене навіть пропуски є. Два.
— Та я й заплатити не проти… — почав було він.
— А там вже нікому платити. Приймальня зачиняється о десятій, а стороннім вхід заборонено. Так що ми, типу, там живемо. ОК?
— Ну, ОК…
— Все, давай, Люшка! — Марла потяглася до прощального поцілунку з колегою, — бережи там себе, в барабани голосно не лупи. З компанією тобі пощастило… — (В цьому ж автобусі їхали симпатичні німецькі хлопчик і дівчинка, що пригощали їх пивом і рожевими пампушками).
— Ага! Ги-ги… Кльово! Оргію влаштуємо в туалеті! — переступав з ноги на ногу в нетерплячці «люшка».
— Та ги там і посцяти по-людськи не можеш, бо як вилізаєш верхи на той калічний унітаз, то голова вже не вміщається. Чоловікам у цьому плані легше… — Марла скривилася, пригадавши туалет з поламаним зливом у попередньому автобусі. Завжди відчуваєш відповідальність за все гівно світу, коли полишаєш туалет, до засрання якого ти й сам долучився.
— А можна інтимне питання? — відізвалася німкеня Ану.
— Ну, можна…
— Ви сцяєте в душі?
— Так…
— Буває…
— Ага., а хто ж ні?
— Ну то треба собі стати так само, — продовжувала Ану, — як і в душі, тільки трохи під іншим кутом. Ну і… і все красиво!
— Дякую, — сказала Марла, — наступного разу стопудове спробую. Таке. Ну, хев фан там, у Берліні. Всьо, папа, чуваки! Ми пішли воювати!
І Марла притоптала щойно викурений косячок середньої гребучості трави, привезеної Павелом аж із самої Праги автостопом і розданої першим людям, які йому трапилися в Амстердамі…