— Боже! — ледь не плакала Марла, запихаючи чергове пасмо змертвілого волосся до кишені, — ви це бачили?
— Оу, іт'с фанні! — Джесіка-Волтдісней з очима Бембі подарувала Марлі сяючу макдональдсівську посмішку.
— Ноу, іт'с нот факін фанні! — Марла подумки назвала її целюлітним комбінатом і подумала, що не варто американця записувати в ряди хороших людей тільки через те, що він, на загальний подив, одного разу заплатив за вечерю, на яку тебе запросив. Дивно, але чомусь їх білозубі посмішки фасону «іт'с олл райт!» навіть близько не лежали біля філософсько-пофігістичного усміху древньокитайського старця. Хоча би порцелянового китайського старця.
А. коли та ж сама Джесіка захопила місце коло Х'ялмарового комп'ютера, відрізавши таким штибом Марлі доступ до IСQ, засобами котрого вирішувалася кінцева доля її поїздки в Україну, Марла не витримала і заревіла. Дарма, що з цією метою вона вийшла з офісу — за якісь три хвилини про її сльози і шмарки знали геть усі. Щоправда, втішати її прийшли лише дві дівчинки-індонезійки. Що ж, не спрацювала «біла солідарність» цього разу…
Марлі було страшенно себе шкода, хоча вона це уявляла іншими словами. В її неправильної форми голові верзлися найрізноманітніші думки про те, яка вона самотня, мала і безсила, і як сильно їй хочеться подалі з цієї країни додому, але дому в неї немає. Марла вже уявляла, як Х'ялмару з серйозним виглядом і канадським акцентом докладуть, що «у неї стався нервовий брейк-даун», а потім всі будуть на неї дивитись, як на жертву зґвалтування, і підкреслено підбадьорливо посміхатися.
— Буеееее… — сказала Марла. Хуй вам всім, а не брейк-даун. У воїнів брейк-даунів не буває. Навіть у таких шолудивих воїнів, як я.
Відтак Джесика таки звільнила місце під сонцем поблизу комп'ютера, і Марла занурилась у беззмістовне листування з усіма, хто був хоч трохи тому радий. Втім, інколи траплялися й досить корисні моменти. Наприклад: «Варто вживати більше вітаміну В і С. А також кальцію. В рибі він є, в паприці і в хлібі зерновому…» Або: «Не переживай, мала. Головне — то пройти цей період. Мене, коли дружина з хати виганяла за черговий запій, теж ті відчуття бездомності переслідували. Ночував тоді кожної ночі в іншому готелі, бо ввечері встигав нажертися і по п'яні обсцикав матраци, а тоді вже було соромно туди вертатися…»
Потроху Марлу й справді починало попускати. Вона тихцем, без зайвого шоу і картинної трагічності, пообрізала кінчики своїх штучних червоних кісок, де-не-де вплетених у справжнє волосся. Відтак обережно ті кіски порозплітала, мріючи якнайменше пошкодити залишки рослинності у себе на голові. Біля коріння з того волосся, що було сплетене з синтетикою, утворилося щось на кшталт природних дредів.
— От тобі, бляха, і Ямайка. Два місяці не розчеши його — економиш сто баксів на салоні…
Зірка тим часом вимагала від Марли негайної фотосесії в тому образі, який потрібен для кліпу. «Строгий верх, короткий низ. Високі підбори. Сексуальний вигляд, дитяче личко. Розмазані тіні під очима і розштріпане каре…»
— Мама. У мене ж тут, окрім в'єтнамок і штанів-капрі нічого й немає… З усього, що треба, є тільки пика і ноги. Вже навіть ото каре розпелехане під великим питанням…
Але знімки вимагалися терміново, бо, як стверджувала зірка, планувалося велике промо того кліпу — купа анонсів по ТБ, ролики де лиш не плюнь і все таке. і конче в ті ролики треба Марлу. Вже, каже, Бог із ним, хай будуть просто фотографії — якось там їх поприліплюємо…
Марла зітхнула і подумала, що ті високі підбори їй, мабуть, доведеться з картону вирізати і на в'єтнамки наклеювати. Та й то не раніше понеділка, коли — вона сподівалася — приїде Х'ялмар. Він же для неї й фотограф, і радість, і щастя. А наразі вона купувала собі спідню білизну з малюнками японських зомбуючих звіряток і їла дешеві ананаси вкупі з пігулками від болю в шлунку, водночас прислухаючись до молитовного шепоту за дверима кімнати. Там була мушола.