Війною в Чечні було дуже легко кінчати Єльцина політично. І ті, хто затівав війну й організовував теракти в Росії, добре це розуміли. Але існував ще примітивний економічний аспект взаємин російського керівництва з президентом Чеченської республіки: у Дудаєва постійно вимагали гроші. Почалося це в 1992 році, коли з чеченців були отримані хабарі за залишене в 1992 році в Чечні радянське озброєння. Хабарі за це озброєння вимагали начальник СБП Коржаков, начальник ФСО Барсуков і перший віце-прем’єр уряду РФ Олег Сосковець. Зрозуміло, що не залишалося осторонь і Міністерство оборони.
Коли почалася війна, наївні громадяни Росії стали дивуватися, яким же чином залишилася в Чечні вся та зброя, якою чеченські бойовики вбивали російських солдат. Самим банальним образом: за багатомільйонні хабарі Дудаєва Коржакову, Барсукову і Сосковцю.
Після 1992 року співробітництво московських чиновників з Дудаєвим за хабарі успішно продовжувалося. Чеченське керівництво постійно посилало в Москву гроші — інакше Дудаєв жодного питання в Москві вирішити не міг. Але в 1994 році система почала буксувати. Москва вимагала все більші й більші суми в обмін на розв’язання політичних питань, зв’язаних з чеченською незалежністю. Дудаєв став відмовляти в грошах. Споконвічно фінансовий конфлікт поступово перейшов у політичне, а потім силове протистояння російського і чеченського керівництв. В повітрі запахло війною. Дудаєв запросив особисту зустріч з Єльциним. Тоді контролююча доступ до Єльцина трійця зажадала від Дудаєва за організацію зустрічі двох президентів кілька мільйонів доларів. Дудаєв у хабарі відмовив. Більш того, вперше він пристрахав людей, які раніше допомогали йому за гроші, що використає проти них компрометуючі їх документи, що підтверджують небезкорисливі зв’язки чиновників з чеченцями. Дудаєв прорахувався. Шантаж не подіяв. Зустріч не відбулася. Президент Чечні став небезпечним свідком, якого необхідно було прибрати. Почалася спровокована жорстока і безглузда війна.
22 листопада 1994 року Державний комітет оборони (ГКО) Чеченської республіки, створений за день до того указом Дудаєва, обвинуватив Росію в розв’язанні війни проти Чечні. Дудаєв знав, що «партія війни» вже прийняла рішення про початок військових дій. «Російські регулярні частини окуповують частину території Чеченської республіки — Надтеречний район», — говорилося в розповсюдженій в Грозному заяві ГКО. Найближчими днями планується «окупація території Наурського та Шелковського районів. З цією метою використовуються регулярні частини Північно-Кавказького військового округу, спецпідрозділи МВС Росії, а також армійська авіація Північно-Кавказького військового округу. В операції, за зведеннями ГКО, задіяні і спецпідрозділи Федеральної служби контррозвідки РФ».
Головний штаб збройних сил Чечні стверджував, що на кордоні з Наурським районом, у селищі Весела Ставропольського краю, відбувається концентрація військових частин: важких танків, артилерії, до шести батальйонів піхоти. Як стало відомо пізніше, колона російської бронетехніки, сформована з ініціативи і на гроші ФСК, із солдатами й офіцерами, найнятими ФСК на контрактній основі, у тому числі серед військовослужбовців Таманської і Кантемирівської дивізій, дійсно складала кістяк військ, зосереджених для штурму Грозного.
23 листопада дев’ять російських вертольотів армійської авіації Північно-Кавказького військового округу, можливо МІ-8, завдали ракетного удару по місту Шалі, приблизно в 40 км від Грозного, намагаючись знищити бронетехніку розташованого в Шалі танкового полку. З чеченського боку були поранені. Чеченська сторона заявила, що має у своєму розпорядженні відеозапис, на якому зняті вертольоти з російськими бортовими пізнавальними знаками.
25 листопада сім російських вертольотів з військової бази в Ставропольському краї зробили декілька ракетних залпів по аеропорту в Грозному і прилеглих житлових будинках, пошкодивши посадкову смугу і розташовані на ній цивільні літаки. Шість чоловік загинули і близько 25 одержали поранення. У зв’язку з цим міністерство закордонних справ (МЗС) Чечні направило заяву адміністрації Ставропольського краю, у якому, зокрема, зазначалося, що керівництво регіону «несе відповідальність за подібні акції, і у випадку застосування адекватних мір з чеченської сторони» усі претензії Ставрополя «повинні бути віднесені до Москви».