Ріос стенув плечима.
– Ні, аж ніяк. Хоча це не така вже й безглузда думка. Ваш батько колись був вигнанцем, а ви самі – шовіністом та патріотом. Із мого боку не дуже ввічливо про це нагадувати, проте від мене вимагають цього обставини справи. Але чи існує зараз якась змова? Бо я маю сумнів. За останні три покоління із Сивенни вибили саму думку про це.
Старий насилу відповів:
– Як господар, теж буду не дуже делікатним. Нагадаю вам, що колись намісник був про бездушних сивеннців такої самої думки, як і ви. За наказом цього намісника мій батько став жебраком-втікачем, брати – мучениками, а сестра вчинила самогубство. Але цей намісник потім вмер жахливою смертю від рук тих самих по-рабськи покірних сивеннців.
– О так, тут ви майже зачепили те, про що я хотів сказати. Вже три роки, як загадкова смерть цього намісника не є для мене загадкою. В його особистій охороні служив один молодий солдат, що поводився доволі цікаво. Цим солдатом були ви, але гадаю, немає потреби наводити подробиці.
Барр залишився незворушним.
– Немає. Що ви пропонуєте?
– Щоб ви відповіли на мої запитання.
– Тільки без погроз. Я вже достатньо старий, щоб життя означало для мене надто багато.
– Мій дорогий сер, зараз важкі часи, – багатозначно сказав Ріос, – а ви маєте дітей та друзів. Маєте країну, заради якої ви у минулому урочисто виголошували промови про любов та відчайдушність. Заспокойтеся, якщо мені й треба буде застосувати проти вас силу, то не задля такого безглуздя, як ваша смерть.
Барр холодно спитав:
– Чого ви хочете?
Ріос заговорив, тримаючи в руці порожню чашку:
– Послухайте мене, патрицію. Зараз такі часи, коли найуспішніші солдати – це ті, які проводять урочисті шикування у святкові дні біля імператорського палацу і супроводжують блискучі прогулянкові кораблі, що допроваджують його імператорську величність на літні планети. Я… невдаха. Я є невдахою у тридцять чотири роки, і залишатимуся ним далі. Бо, як бачите, я люблю битися.
Ось чому мене послали сюди. Я занадто неспокійний для двору. Я вибиваюся з їхнього етикету. Я викликаю роздратування в модників та королівських адміралів, але маю хист керувати людьми та кораблями, тому мене не легко позбутися. Тож Сивенна для мене є певним замінником. Це прикордонний світ, бунтівна та безплідна провінція. Вона розташована далеко – достатньо далеко, щоб задовольнити всіх.
І тому я байдикую. Тут немає бунтів, які потрібно придушувати, і прикордонні намісники наразі не повстають, принаймні відтоді, як славної пам’яті покійний батько його імператорської величності покарав Маунтеля Парамея, щоб іншим була наука.
– Сильний Імператор, – пробурмотів Барр.
– Так, і нам таких потрібно більше. Він мій господар, затямте це. Пам’ятайте, що я дбаю про його інтереси.
Барр безтурботно стенув плечима.
– Але як це стосується нашої розмови?
– Я продемонструю вам це двома словами. Чарівники, про яких я згадував, приходили здалеку, де мало зірок…
– Де мало зірок, – процитував Барр, – а між ними тече холодний космос.
– Це поезія? – насупився Ріос. Вірші видалися йому недоречними цієї миті. – Так чи так, вони з Периферії – з єдиного місця, де я можу вільно битися за славу Імператора.
– І в такий спосіб служити інтересам його імператорської величності і задовольнити власне прагнення узяти до рук зброю.
– Саме так. Але я повинен знати, з ким битимуся. І тут ви можете мені допомогти.
– Чому ви так вирішили?
Ріос неквапом їв тістечко.
– Бо протягом трьох років я відстежував кожен поголос, кожен міф, кожну дрібничку, що стосується чарівників. І з усього архіву інформації, який я зібрав, є лише два окремі факти, що узгоджуються між собою, а отже, є достеменними. Перший – це те, що чарівники приходять з краю Галактики, що навпроти Сивенни. Другий – що ваш батько якось зустрів щонайсправжнісінького чарівника і розмовляв із ним.
Старий сивеннець дивився на нього незмигно, і Ріос продовжив:
– Вам краще розповісти мені все, що знаєте…
Барр задумливо відповів:
– Було би цікаво розповісти вам деякі речі. Це буде мій власний психоісторичний експеримент.
– Який експеримент?
– Психоісторичний. – На обличчі старого з’явилася неприємна посмішка. Потім він рішуче додав: – Краще випийте ще чаю. Розмова буде довгою.
Він вмостився на м’яких подушках крісла. Світло від стін набуло відтінків рожевого та кольору слонової кістки, і навіть дещо злагіднило суворий профіль солдата.
Дуцем Барр почав:
– Мої знання – це результат двох принагідних факторів: я є сином свого батька і уродженцем цієї країни. Все почалося понад сорок років тому, невдовзі після великої різанини, коли мій батько був вигнанцем у лісах на півдні, а я – стрільцем в особистому флоті намісника. Це, до речі, той самий намісник, який наказав вчинити цю різанину, а згодом помер такою страхітливою смертю.