Тепер на них насувався Притулок ІІ. Під ними пропливло і зникло посеред хмар оточене сушею море, що здавалося сіро-сланцевим у сутінках. Вздовж берега були недбало розкидані гори.
Зблизька море здалося зморшкуватим, а перед тим, як остаточно зникнути за обрієм, зблиснуло льодовими полями, що тягнулися вздовж берега.
Вони рухалися чимраз повільніше, і Торан буркнув:
– Твій скафандр закритий?
Пухкеньке личко Бейти здавалося круглим та рум’яним у піно-гумовому скафандрі, що обігрівався зсередини і щільно облягав її тіло.
Корабель із рипінням сів на відкритому полі неподалік від плато.
Вони незграбно вилізли у суцільну темряву ночі на краю Галактики, і Бейта зойкнула, відчувши раптовий холод і вітерець, що гуляв навкруги. Торан схопив її під лікоть, спонукаючи до незграбного бігу по гладенькій та твердій землі в той бік, де вдалині горіло штучне світло.
На півдорозі їх зустріла охорона, і тихо перекинувшись кількома словами, повела їх далі. Вітер і холод зникли, коли перед ними відчинилася, а потім зачинилася брама у скелі. У теплому приміщенні, що було білим від настінного світла, запанувала безглузда метушня. Чоловіки, які сиділи за столами, підвели голови, і Торан показав документи.
Кинувши на них швидкий погляд, їм жестом дозволили йти, і Торан прошепотів своїй дружині:
– Мабуть, татко про нас подбав заздалегідь. Зазвичай тут проводять близько п’яти годин.
Вони вирвалися на відкритий простір, і в Бейти вихопилося:
– О Галактико…
Печерне місто було залите денним світлом раннього сонця. Звичайно, жодного сонця там не було. Те, що мало правити за небо, губилося в яскравому світлі, що розлилося всюди. А тепле повітря мало належну щільність і пахло зеленню.
Бейта сказала:
– Що ж, Торане, це чудово.
Торан задоволено всміхнувся.
– Ну, Бей, це, звичайно, не схоже на Фундацію, але це найбільше місто на Притулку ІІ – двадцять тисяч жителів – і воно тобі сподобається. Боюся, тут немає розважальних закладів, але й таємної поліції теж немає.
– Ой, Торі, це місто наче іграшкове. Біло-рожеве і таке чисте.
– Ну… – Торан подивився на місто разом із нею. Будинки були здебільшого двоповерхові і зроблені з гладенької жильної породи, що видобувалася у цьому регіоні. Шпилі Фундації вже були втрачені, як і колосальні громадські будинки Старих Королівств, але збереглася мініатюрність та індивідуальність – уламки особистої ініціативи у Галактиці масового життя.
Раптом щось привернуло його увагу.
– Бей…Он там тато! Отам, куди я показую, дурненька. Хіба ти його не бачиш?
Вона побачила. Цей величезний чоловік справив на неї враження – він відчайдушно махав рукою, широко розчепіривши пальці, ніби щось намацував у повітрі. До них долинув його громоподібний голос. Бейта рушила за чоловіком, швидко спускаючись коротко підстриженим газоном.
Вона помітила меншого чоловіка, сивочолого, який майже загубився на фоні однорукого здорованя, який досі розмахував рукою і кричав.
Торан гукнув через плече:
– Це єдиноутробний брат мого батька. Той, що літав на Фундацію. Ти знаєш.
Вони зіткнулися в траві, недоладно регочучи, і Торанів тато ще раз вигукнув, щиро радіючи синові. Він підтягнув свій короткий піджак і поправив металевий ремінь, що був єдиним предметом розкоші, який він погоджувався мати.
Батько переводив погляд із нього на неї, а потім сказав, трохи захекавшись:
– Кепський ти день вибрав, щоб повернутися додому, хлопче!
– Що? Сьогодні ж день народження Селдона, чи не так?
– Так. Мені довелося орендувати машину, щоб дістатися сюди і посадити драгуна Ранду за кермо. Не було жодного громадського транспорту.
Він перевів погляд на Бейту і не зміг відвести очей. До неї він звернувся м’якше:
– У мене є твоє фото, воно непогане, але зараз я бачу, що хлопець, який його робив – аматор.
Він витягнув невеличкий прозорий куб з кишені піджака, і крихітне веселе личко заграло усіма барвами життя, ніби мініатюрна Бейта.
– А, оце! – сказала Бейта. – І навіщо тільки Торан надіслав вам цю карикатуру. Я здивована, що ви дозволили мені наблизитися до вас, сер.
– Оце так! Називай мене Френ. Я не терпітиму цього пафосу. Візьми мене краще під руку і ходімо до машини. Раніше я не думав, що мій хлопчик розуміє, на що він здатен. Тепер я зміню свою думку. Мені доведеться її змінити.
Торан тихо спитав дядька:
– Як справи у старого? Все ще упадає за жінками?
Ранду посміхнувся, і все його обличчя стало зморшкуватим.