У повітрі з’явилася маленька кулька, що пульсувала барвами. Вона збільшувалася із ритмічним посмикуванням і луснула в повітрі, розірвавшись на безформні бризки, що закружляли в повітрі і впали донизу довгими стрічками, переплітаючись у візерунки. Вони об’єднувалися у маленькі сфери, кожна з яких мала інший колір – і Бейта нарешті змогла бачити.
Вона помітила, що коли заплющує очі, кольори стають виразнішими; кожен відтінок має свій звук; вона розгубилася від буйства кольорів і зрештою добачила, що кульки – насправді не кульки, а маленькі фігурки.
Маленькі фігурки, міріади маленьких вогників, що танцювали й мерехтіли; зникали і поверталися нізвідки, збиралися докупи і утворювали новий колір.
Бейта чомусь пригадала маленькі кольорові плями, які виникають у темряві, коли так міцно заплющуєш очі, що аж болять повіки. Зараз відбувалося щось подібне: рухливі кольорові візерунки в цятку, що марширували один за одним; концентричні кола, що поступово скорочувалися; безформні маси, які зараз тремтіли. Але все було набагато більшим і різноманітним – а кожна маленька кольорова цятка виявлялася крихітною фігуркою.
Вони помчали на неї парами, і жінка підняла руки, почавши раптом важко дихати, та фігурки попадали, і вона опинилася у центрі блискучої сніжної бурі, тоді як холодне світло спадало з її плечей та рук блискучим потоком, повільно скупчуючись у повітрі в одну точку. І водночас текли звуки сотні інструментів, які вона не могла відрізнити від світла.
Вона спитала себе, чи бачить Еблінг Міс те саме, що й вона. Подив минув, і тоді…
Вона знову спостерігала. Маленькі фігурки (чи дійсно це були фігурки?) крихітних жінок поверталися і нахилялися занадто швидко, щоб розум міг на цьому зосередитися, хапали одна одну, об’єднуючись у зіркоподібні групи, що кружляли – і музика перетворилася на дзвінкий дівочий сміх, що відлунював у вухах.
Зірки зійшлися разом, запалюючи одна одну і повільно утворюючи якусь структуру – і раптом з неї швидко постав палац. Кожен його камінь мав свої барви, кожна барва була крихітною іскоркою, а кожна іскорка міняла свій візерунок і вабила вгору до двадцяти мінаретів, прикрашених коштовними каменями.
Це блискуче полотно розросталося, кружляючи та сплітаючись в ілюзорне мереживо, що охоплювало весь простір, і вгору проростали пагони, що світилися, перетворюючись на дерева, що співали свою власну музику.
Бейта сиділа, охоплена музикою. Музика лилася навколо неї стрімкими, ліричними потоками. Вона простягла руку, щоб торкнутися крихкого дерева, але розквітлі пуп’янки розсоталися і зникли, кожен зі своїм чистим та ледь чутним дзеленчанням.
Заграли двадцять цимбалів, простір перед нею спалахнув і непомітно спустився водоспадом Бейті на коліна, де став швидким потоком, що сягнув її талії, а в неї на колінах з’явився веселковий міст із маленькими фігурками…
Палац, сад, а також крихітні чоловіки і жінки на мості – все простягалося настільки далеко, наскільки вона могла бачити, пливучи у величних хвилях струнної музики, що вигиналася куполом десь над нею…
Аж раптом все ніби перелякано зупинилося і почало руйнуватися, провалюючись всередину. Барви побігли, збираючись у кулю, яка стиснулася, піднялася і зникла.
І знову запанувала звичайна темрява.
Важка нога чиркнула об педаль, натиснула на неї і в кімнату увірвалося світло, звичайне світло звичайного сонця. Бейта заблимала очима, доки не з’явилися сльози, ніби вона засумувала за тим, що зникло. Еблінг Міс виглядав як млява маса і сидів із досі виряченими очима та роззявленим ротом.
Лише Магніфіко був живим і ніжно гладив свій візіосонор, щось екстатично наспівуючи.
– Міледі, – задихаючись від захоплення, сказав він, – це справді магічний інструмент. Він настільки чутливий та добре налаштований, що я навіть не сподівався на таку реакцію та гармонію. Здається, на ньому я міг би творити дива. Вам сподобалася моя композиція, міледі?
– Твоя? – видихнула Бейта. – Ти сам це вигадав?
Побачивши її захват, він почервонів аж до кінчика свого чималого носа.
– Так, моя власна, міледі. Мулові вона не подобалася, але я часто грав її для власного задоволення. Колись у юності я побачив палац – гігантське місце, прикрашене коштовностями; я бачив їх здалеку під час карнавалу. Там були неймовірно величні та могутні люди – такі мені не траплялися потім навіть на службі в Мула. Я створив лише вбогу імпровізацію, але на більше мій розум не здатен. Я назвав цю музику «Пам’ять про Рай».