– Гаразд, – сказав Торан. – Повернімося до Бюро виробництва. Що ти там робила?
– Поставила кілька запитань. І так скрізь, Торі, по всьому Притулку. Занепад виробництва, посилення антиурядової агітації та невдоволення. Начальник бюро лише знизав плечима – після того, як я просиділа у його приймальні годину і потрапила на прийом лише тому, що я племінниця координатора – і сказав, що він нічим не зарадить. Правду кажучи, я гадаю, йому байдуже.
– Та не засмучуйся, Бей.
– Гадаю, він навряд чи намагався щось робити. – У її голосі відчувалося роздратування. – Кажу тобі, буде біда. Такий самий жахливий відчай охопив мене у Часовому Сховищі, коли нас покинув Селдон. Ти сам це відчував.
– Так.
– Ну так от, той відчай панує всюди, – гнівно продовжила вона. – І ми ніколи не подолаємо Мула. Навіть якщо в нас буде достатньо ресурсів, нам бракуватиме мужності, духу, сили волі… Торі, боротися немає сенсу…
За той час, що Торан знав Бейту, вона ніколи не плакала. І зараз у її очах не було жодної сльозинки. Жодної. Але Торан легенько торкнувся її плеча і прошепотів:
– Маю надію, ти про це забудеш, крихітко. Я розумію, про що ти кажеш. Але нічого…
– Так, нічого не вдієш! Всі так кажуть – і ми лише сидимо й чекаємо, доки нам на шиї впаде меч.
Вона знову взялася за бутерброд і чай. Торан тихо розстелив ліжка. Надворі вже смеркало.
Ранду як новопризначений координатор конфедерації міст Притулку (по суті, це була посада воєнного часу) попросив надати йому кімнату нагорі, де він міг розмірковувати, розглядаючи з вікна верхівки дахів та зелень міста. Тепер, коли світло в печері згасло, місто втратило всі відтінки. Але Ранду не мав часу роздумувати про символізм ситуації.
Він звернувся до Еблінга Міса, чиї ясні маленькі очі, здавалося, не цікавилися нічим, крім келиха в руці, що був наповнений чимось червоним:
– На Притулку кажуть, що коли в печері гасне світло, порядні та працьовиті люди лягають спати.
– Ви лягаєте набагато пізніше?
– Ні! Вибачте, що викликав вас так пізно, Місе. У ці дні ніч мені більше до душі. Хіба це не дивно? Люди на Притулку суворо визначили для себе, що відсутність світла означає час для сну. І я теж. Але зараз все інакше…
– Ви ховаєтеся, – рішуче сказав Міс. – Вдень ви серед людей, і відчуваєте, що їхні погляди й надії спрямовані на вас. Вам важко це витримувати. А коли вони сплять, почуваєтеся вільним.
– Ви теж це відчуваєте? Це жалюгідне відчуття поразки?
Еблінг Міс повільно кивнув.
– Так. Це загальний психоз, клята масова паніка. О Галактико, Ранду, а на що ви сподівалися? Ось вам ціла культура, доведена до сліпої, беззастережної віри у народного героя з минулого, який все розпланував і дбає про кожну мить їхніх жалюгідних життів. Такий спосіб мислення має релігійне підґрунтя, а ви розумієте, що це означає.
– Анітрохи.
Міс не любив, коли йому доводилося щось пояснювати. Ніколи не любив. Тому він загарчав, глянувши на довгу сигару, яку задумливо тримав між пальцями, і сказав:
– Це притаманне міцній вірі. А віри не можна легко позбутися після великого шоку – і через це стаються справжні психічні розлади. У легких випадках ідеться про істерику та хворобливу невпевненість. У важких – божевілля й самогубство.
Ранду гриз ніготь.
– Тобто, із поразкою Селдона зникла наша опора, а оскільки ми занадто довго на нього покладалися, наші м’язи атрофувалися настільки, що ми нездатні самотужки встояти на ногах.
– Саме так. Метафора доволі незграбна, але все насправді так.
– А ви, Еблінгу, що з вашими власними м’язами?
Психолог зробив довгу затяжку і випустив дим.
– Втратили форму, але не атрофувалися. Моя професія обумовлює незалежне мислення.
– І ви бачите порятунок?
– Ні, але він мусить бути. Можливо, Селдон не передбачив появу Мула. Можливо, він не гарантував нам перемогу. Але ж і поразку він нам теж не гарантував. Він лише вийшов із гри, і ми лишилися самі. Мула можна перемогти.
– Як?
– Є лише один спосіб перемогти будь-кого – завдати удару в слабке місце. Розумієте, Ранду, Мул не надлюдина. Якщо він зрештою зазнає поразки, всі зрозуміють, хто він. Зараз він нікому не відомий, тому легенди з’являються одна за одною. Кажуть, що він мутант. І що з того? Лише невігласи можуть вважати, що мутант – це «надлюдина». Це не так.
За підрахунками, у Галактиці щодня народжується сім мільйонів мутантів. Із цих кількох мільйонів ледве набереться один або два відсотки тих, чиї мутації можуть бути виявлені за допомогою мікроскопів або хімічного аналізу. Із цих макромутантів, тобто тих, чиї мутації помітні неозброєним оком або привертають увагу, приблизно один-два відсотки є виродками, придатними лише для розважальних центрів, лабораторій або для того, щоб померти. Серед нечисленних макромутантів, чиї особливості мають на них позитивний вплив, деякі є нешкідливими цікавими створіннями з певними дивацтвами, але загалом нормальними, а от більшість становлять розумово неповноцінні. Розумієте, Ранду?