– Ви не сподіваєтеся, що Притулок може дати відсіч Мулові?
– Я гадаю, що Притулок цього не хоче. – І Ранду обернувся до психолога, занепокоєно дивлячись на нього. – Я вважаю, що Притулок чекає капітуляції. І саме тому я викликав вас сюди. Я хочу, щоб ви залишили Притулок.
Еблінг Міс здивовано напнув свої пухкі щоки.
– Зараз?
Ранду відчув, як його долає жахлива втома.
– Еблінгу, ви найвидатніший психолог Фундації. Справжні метри психології зникли разом із Селдоном, але ви найкращий із тих, кого ми маємо. Ви – наш єдиний шанс перемогти Мула. Ви не зможете зробити цього тут, тому летіть у те місце, що раніше було Імперією.
– На Трентор?
– Так. Від Імперії лишилися самі обгризені кістки, але щось мусить бути в центрі. Там мають бути якісь записи, Еблінгу. Ви можете більше дізнатися про математичну психологію – можливо, цього буде достатньо, щоб вивчити розум блазня. Певна річ, він має летіти з вами…
Міс сухо відповів:
– Я сумніваюся, що він згодиться навіть через страх перед Мулом, якщо ваша племінниця не полетить із ним.
– Розумію. Торан і Бейта полетять із вами саме з цієї причини. І є ще одна велика мета, Еблінгу. Три століття тому Селдон заснував дві Фундації, по одній на кожному кінці Галактики. Ви повинні знайти цю Другу Фундацію!
20. Змовник
Палац мера – точніше, те, що колись було палацом мера – видавався у темряві невиразною плямою. Після завоювання та запровадження комендантської години у місті панувала тиша. Над Фундацією виднів молочний слід Чумацького Шляху і самотня зірка ясніла на небосхилі.
За три століття Фундація з приватного проекту невеликої групи вчених стала торговельною імперією, що простягала свої мацаки вглиб Галактики, а півроку тому втратила свій високий статус, зробившись однією із завойованих провінцій.
Розум капітана Гена Прітчера не здатен був це збагнути.
Похмура тиша нічного міста, темний палац, захоплений загарбниками – все це виглядало символічно, але капітан Ген Прітчер, що стояв біля зовнішніх воріт палацу з крихітною атомною бомбою під язиком, не замислювався над цим.
До нього наблизилася якась постать, і капітан схилив голову.
Постать ледь чутно прошепотіла:
– Сигналізація працює, як завжди, капітане. Дійте! Вона нічого не зафіксує.
Капітан низько схилив голову під аркою і тихо рушив стежкою, оточеною фонтанами, до колишнього саду Індбура.
Його пам’ять вперто відмовлялася згадувати той день у Часовому Сховищі чотири місяці тому. Але деякі небажані спогади все ж зринали, здебільшого вночі.
Старий Селдон вимовляє свої доброзичливі слова, що виявилися жахливо недоречними… Безлад і сум’яття… Індбур без свідомості, у своєму костюмі мера, що видається занадто яскравим порівняно з його блідим обличчям… Переляканий натовп, який швидко зібрався і чекає неминучих слів про капітуляцію… Молодий чоловік, Торан, що блискавично пірнув у бічні двері, тримаючи на плечі Мулового блазня…
І він сам, якийсь розгублений після всього цього, стоїть біля непрацюючої автівки.
Протискається крізь стихійний натовп, який вже залишає місто, і йде невідь куди.
Навмання кидається до криївок, які є (точніше, були колись) штаб-квартирами демократичного підпілля, що хиріло й занепадало протягом останніх вісімдесяти років.
Але ці криївки порожні.
Наступного дня в небі швидко з’явилися чорні кораблі чужинців і м’яко приземлилися посеред будівель сусіднього міста. Капітан Ген Прітчер відчув, як душу заповнюють безпорадність і відчай.
Він узявся подорожувати.
За тридцять днів пройшов пішки майже двісті миль, перевдягнувшись у вбрання робітника гідропонних плантацій, на труп якого натрапив на узбіччі. Відростив густу, червонясто-коричневу бороду…
І розшукав те, що залишилося від підпілля.
Це трапилося у місті Ньютон, у кварталі, що колись був розкішним, а тепер повільно ставав злиденним. Потрібний йому будинок важко було вирізнити серед подібних. А потрібна людина виявилася ширококостим чоловіком із маленькими очицями і вузлуватими кулачками в кишенях. Той привідчинив двері і затулив вхід своїм жилавим тілом.
Капітан пробурмотів пароль:
– Я прилетів із Мірану.
Чоловік похмуро відповів:
– Щось ви цього року зарано.
А капітан йому:
– Не раніше, ніж торік.
Але чоловік не відступив убік. Він спитав:
– Хто ви?
– Хіба ви не Фокс?
– Ви завжди відповідаєте запитанням на запитання?
Капітан непомітно вгамував дихання і потім спокійно сказав: