Інчні пригадав, як на Тренторі він був молодим та вродливим лордом. На Неотренторі він став потворним дідуганом, живучи з милості сквайра лорда Коммасона і відпрацьовуючи її хитрими порадами. Він дуже тихо зітхнув.
Тоді тихо додав:
– Гості з Фундації, сір, прибули дуже вчасно. Тим паче нам на руку, що в них лише один корабель та один чоловік, здатний битися. Це тішить.
– Тішить? – похмуро перепитав Коммасон. – Можливо. Але ці люди є чарівниками і можуть бути могутніми.
– Не переймайтеся, – пробурмотів Інчні, – туман відстані приховує від нас правду. Фундація – це лише світ. А її громадяни – лише люди. Якщо в них вистрілити, вони помруть.
Інчні вів машину, не сходячи з курсу. Внизу мерехтіла звивиста річка. Він пошепки додав:
– І хіба вони самі не говорять про людину, яка влаштувала повстання на Периферії?
У Коммасона раптом зануртували підозри.
– Що ти про це знаєш?
На обличчі водія не було й тіні усмішки.
– Нічого, сір. Це було лише запитання.
Сквайр вагався недовго. З брутальною щирістю він сказав:
– Ти нічого не питаєш просто так. А ще не будь такий цікавий, бо тобі за це колись скрутять твою тонку шию. Та гаразд. Цього чоловіка звати Мулом, його підданий був тут кілька місяців тому… в одній справі. Тепер я… чекаю… коли ця справа завершиться.
– А ці прибульці? Може вони не ті, хто вам потрібен?
– Вони не нагадують опис.
– Фундацію вже захопили…
– Я тобі про це не казав.
– Я чув про це, – незворушно продовжив Інчні, – і якщо це правда, тоді йдеться про втікачів із зони бойових дій, яких ми можемо видати Мулові на знак нашої щирої дружби.
– Он як? – Коммасон завагався.
– А оскільки добре відомо, сір, що другом завойовника може бути лише його остання жертва, це виглядатиме як самозахист, та й годі. Є така річ, як психічні зонди, а тут ми маємо чотири мізки з Фундації. Інформація про Фундацію була б для нас корисною, зокрема і про Мула. І тоді його дружба буде для нас не таким великим тягарем.
Прислухаючись до тиші верхніх шарів повітря, Коммасон занепокоєно запитав:
– А що, як Фундація витримала? Якщо всі ці повідомлення брехливі? Подейкують, існує передбачення про те, що її не можна подолати.
– Час віщунів вже минув, сір.
– Нехай і так, але якщо вона вистояла, Інчні? Подумай! Що, як вона вистояла? Мул справді давав мені обіцянки… – Він зрозумів, що сказав зайве й замовк. – Тобто нахвалявся. Але нахвалятися легко, а робити важко.
Інчні безгучно засміявся.
– Важко, доки не візьмешся за справу. Навряд чи є щось страшніше за Фундацію, яка на краю Галактики.
– До того ж іще й принц, – пробурмотів Коммасон сам до себе.
– Він теж веде переговори з Мулом, сір?
Коммасона ошелешило це запитання.
– Та ні. Не так, як я. Але він зробився геть несамовитим і свавільним. Він наче сказився. Якщо я заарештую цих людей і він забере їх собі, бо йому теж не бракує практичності, я ще не готовий із ним сваритися. – Він насупився і його важкі щоки обвисли від роздратування.
– Я бачив цих чужинців учора, буквально декілька хвилин, – зненацька сказав сивий водій, – і цю дивну темноволосу жінку. Вона рухається наче чоловік, а її обличчя напрочуд бліде на тлі її волосся. – Його хрипкий та млявий шепіт майже потеплішав, і Коммасон здивовано глянув на нього.
Інчні провадив далі:
– Думаю, що принц не матиме практичних аргументів проти розумного компромісу. Якщо ви залишите йому цю дівчину, то зможете забрати інших…
Коммасона осяяло.
– А це ідея! Чудова ідея! Інчні, повертай назад! Якщо все вдасться, ми зможемо обговорити твоє звільнення.
Був якийсь разючий символізм у тому, що, повернувшись, Коммасон натрапив на особисту капсулу у власному кабінеті. Вона прибула на довжині хвилі, про яку знало обмежене коло людей. Коммасон задоволено усміхнувся. Прибув чоловік від Мула, а Фундація дійсно знищена.
Справжній імператорський палац не мав нічого спільного з тим, яким він уявлявся Бейті, тож тепер вона відчувала невиразне розчарування. Кімната була невеликою, просто обставленою, майже звичайною. Палац виглядав значно скромніше за резиденцію мера на Фундації, а Даґоберт ІХ…
Бейта мала точні уявлення про те, який вигляд має бути в імператора. Він аж ніяк не мав бути схожим на доброзичливого дідуся. Він не мав бути худим, сивим та змарнілим, власноруч наливати чай і перейматися, щоб його гостям було зручно.
Але він мав такий вигляд і поводився саме так.
Даґоберт ІХ усміхався, наливаючи чай у її чашку.
– Це велика втіха для мене, моя дорогенька. Це мить, коли я відпочиваю від церемоній та двірських. У мене давно вже не було можливості приймати гостей із зовнішніх провінцій. Зараз цим опікується мій син, бо я вже старий. Ви ще не познайомилися з ним? Чудовий хлопчик. Хіба дещо впертий. Але він поки молодий. Не хочете ще ароматичну капсулу?