— Як я мав сказати, Мітцо? — пробурмотів він.
Вона легко хитнула головою, підвелася й вийшла у двері. Ті зачинилися за нею, і за мить депутат почув шум води.
У Тревіза не було виходу, окрім як чекати — голим, приниженим, замисленим, чи не варто приєднатися до неї в душі, а тоді цілком упевненим, що краще не треба. І усвідомивши, що до душу йому в якомусь сенсі шлях перекрито, він одразу став відчувати в тому дедалі сильнішу потребу.
Нарешті жінка вийшла і тихо почала вибирати одяг.
— Не проти, якщо я… — мовив Тревіз.
Вона не відповіла, і він сприйняв мовчання за згоду. Спробував зайти до ванної упевненою чоловічою ходою, але почувався ні в сих ні в тих, як раніше, коли мати, ображена на якийсь його переступ, карала його самим лише мовчанням, змушуючи втягувати голову в плечі.
Тревіз роззирнувся в голій кабінці з гладенькими стінами — абсолютно голій. Роздивився детальніше. Нічого.
Він знову прочинив двері, вистромив голову й спитав:
— Слухай, як цей душ узагалі вмикається?
Жінка нанесла дезодорант (принаймні Тревіз припускав, що саме такою була його функція), підійшла до кімнати з душем і, не дивлячись на Тревіза, вказала. Депутат простежив за пальцем і побачив на стіні цятку, круглу та блідо-рожеву, майже безбарвну, неначе дизайнер навідріз відмовився порушувати білизну заради будь-чого помітнішого за натяк на функцію.
Тревіз легко знизав плечима, нахилився до стіни й торкнувся цятки. Напевно, це й треба було робити, бо за мить на нього зусібіч наринули тонкі струмені води. Хапаючи ротом повітря, він торкнувся точки, і вода зникла.
Він відчинив двері, знаючи, що гідності в його вигляді лишилося ще менше, бо тремтів так, що ледве міг вимовляти слова.
— А де тут гаряча вода? — просипів він.
Тепер міністерка глянула на нього, і, вочевидь, Тревізів вигляд переміг її гнів (чи страх, або яке там почуття її мучило), бо вона хихотнула, а тоді без попередження розреготалася.
— Яка ще гаряча вода? Гадаєш, ми витрачатимемо енергію, щоб нагрівати воду для миття? Це чудова тепла вода, не крижана. Що ще треба? Ох уже ці м’якотілі термінусці! Забирайся назад і мийся!
Тревіз повагався, але недовго, бо ж було зрозуміло, що вибору немає.
Із помітною неохотою він торкнувся рожевої цятки, і цього разу підготував тіло до відчуття крижаних струменів. Тепла вода? Відчув, як на тілі збираються мильні плями, і швидко потер тут, там, скрізь, вирішивши, що це цикл миття, але підозрюючи, що довго той не триватиме.
Потім настав цикл споліскування. Ох, тепла… ну, може, й не тепла, але не надто й холодна, і точно тепла на дотик до вихолодженого тіла. Потім, коли Тревіз уже думав знову торкнутися контактної цятки, щоб зупинити воду, і замислився, як Лізалор вийшла звідси сухою, коли тут не було ані рушника, ані чогось на зміну, потік спинився. Його заступили струмені повітря, які б точно перекинули Тревіза, якби з однаковою силою не надходили з різних напрямків.
Вони були гарячі, майже понад міру. Тревіз знав, що на підігрів повітря потрібна набагато менша енергія, ніж на воду. Гаряче повітря випарувало з нього останні краплі, і за кілька хвилин він виходив із ванної таким сухим, ніби ніколи в житті не стикався з водою.
Лізалор, здавалось, повністю оговталася.
— Почуваєшся добре?
— Доволі-таки, — відповів Тревіз. Насправді йому було приголомшливо затишно. — Усе, що треба було, так це приготуватись до температури. Ти не казала…
— М’якотілий, — із легким презирством зауважила Лізалор.
Він позичив у неї дезодорант, тоді почав вдягатися, усвідомлюючи, що вона вдягнула свіже спіднє, а він ні. Спитав:
— То як я маю називати… той світ?
— Ми називаємо його Найстарішим.
— Звідки мені було знати, що назва, яку я використав, заборонена? Хіба ти мені казала?
— А ти питав?
— Як я мусив здогадатися спитати?
— Тепер ти знаєш.
— Я точно забуду.
— Краще не треба.
— А яка різниця? — Тревіз відчув, що закипає. — Це просто слово, звук.
— Деякі слова не промовляють, — похмуро мовила Лізалор. — Не всі слова, які ти знаєш, можна казати за будь-яких умов, чи не так?
— Деякі слова непристойні, деякі недоречні, деякі в певному контексті будуть образливі. До яких належить те, яке я вимовив?
— Це сумне слово, тужливе. Воно позначає світ, звідки ми всі родом і якого вже не існує. Це трагедія, і ми переживаємо її, бо це було поруч із нами. Ми воліємо про нього не говорити, а якщо мусимо, то не називати.
— А схрещування пальців? Як воно полегшує біль та смуток?
Лізалор зашарілася.
— Це була машинальна реакція, і я не рада, що ти мене до неї змусив. Дехто вірить, що це слово, навіть сама думка про нього, приносить нещастя — і так вони його відводять.
— Ти теж віриш, що схрещені пальці відводять нещастя?
— Ні. Ну, тобто так, до міри. Мені незатишно, якщо я цього не роблю. — Лізалор не дивилася на нього. Потім, немовби бажаючи змінити тему, швидко додала: — А чому ця ваша брюнетка вкрай важлива для вашої місії, дістатися… того світу, що ти його згадав?
— Кажи «Найстарішого». Чи ти й так не хочеш казати?
— Я б узагалі не хотіла це обговорювати, але вже поставила тобі запитання.
— Я вірю, що її народ дістався свого теперішнього світу, іммігрувавши з Найстарішого.
— Як і ми, — гордо мовила Лізалор.
— Проте її люди мають деякі традиції — за її словами, ключові для розуміння Найстарішого, але тільки якщо ми дістанемося його та зможемо вивчити тамтешні архіви.
— Вона бреше.
— Можливо, але ми мусимо перевірити.
— Якщо у вас є ця жінка з її загадковими знаннями і ви хочете дістатися з нею Найстарішого, то навіщо прибули на Компореллон?
— Дізнатися, де розташований Найстаріший. У мене колись був друг, фундатор, як і я. Однак він походив від пращурів-компореллонців і запевнив мене, що більшість історії Найстарішого на Компореллоні добре знають.
— Справді? І він тобі якусь із них розповів?
— Так. — Тревіз знову звернувся до правди. — Він сказав, що Найстаріший — мертвий світ, повністю радіоактивний. Він не знав чому, але вважав, що це наслідок ядерних вибухів. Можливо, під час війни.
— Ні! — вибухнула Лізалор.
— Ні — війни не було? Чи ні — Найстаріший не радіоактивний?
— Він радіоактивний, але війни не було.
— Тоді як він став радіоактивним? Він не міг бути таким від початку, бо на Найстарішому зародилося людське життя. У такому разі життя на ньому ніколи й не було б.
Лізалор, здавалося, вагалась. Вона випросталася й глибоко, майже судомно дихала. Тоді мовила:
— Це було покарання. У тому світі використовували роботів. Ти знаєш, що таке роботи?
— Так.
— У них були роботи, і за це їх покарали. Усі світи, у яких були роботи, покарали, і вони більше не існують.
— Хто покарав, Лізалор?
— Той, хто карає. Сили історії. Не знаю. — Вона ніяково відвернулась від Тревіза, тоді глухо мовила: — Спитай в інших.
— Я б хотів, але в кого? Хтось на Компореллоні вивчав первісну історію?
— Так, такі люди є. Вони не популярні серед нас, звичайних компореллонців, але Фундація, ваша Фундація, наполягає на інтелектуальній свободі, як вони це називають.
— Непогане наполягання, як на мене.
— Усе, на чому наполягають ззовні, погане.
Тревіз знизав плечима. Сенсу сперечатися не було. Він сказав:
— Мій друг, доктор Пелорат, також, можна сказати, дослідник первісної історії. Я певен, він захоче зустрітися з компореллонськими колегами. Можеш це влаштувати, Лізалор?
— Є історик Василь Деніадор, — кивнула вона. — Він працює в університеті тут, у місті. Він не викладає, але зможе розповісти вам те, що ви хочете знати.
— Чому він не викладає?