Выбрать главу

— Так, можливо.

— І Гея теж. Ви вірите, що я вчинив правильно, вирішивши, що Гея мусить поглинути Галактику в один великий організм, але ви не знаєте, чому я маю рацію та чи взагалі безпечно вам буде втілити це рішення. Ви готові підтримати його лише через невігластво та віру, і навіть дратуєтеся, що я намагаюся знайти докази, які подолають невігластво та зроблять саму лише віру непотрібною. Хіба це не забобони?

— Гадаю, тут він тебе підловив, Блісс, — зауважив Пелорат.

— Анітрохи, — сказала Блісс. — Він або геть нічого в цих пошуках не знайде, або знайде щось, що підтвердить його рішення.

— І це переконання підтримують самі невігластво та віра, — мовив Тревіз. — Або, якщо завгодно, забобони!

4

Василь Деніадор був дрібним непримітним чоловічком, який умів дивитися вгору самими очима, не піднімаючи голови. У поєднанні з короткими усмішками, що час від часу осяювали його обличчя, здавалося, ніби він подумки сміється над світом.

Його кабінет був довгий і вузький, повний плівок, поміж яких, здавалося, панував шалений гармидер — про це ніщо особливо не свідчило, просто вони були нерівно розставлені у своїх заглибинах, тож полиці скидалися на нерівні зуби. Три стільці, на які він вказав відвідувачам сідати, були різними; скидалося на те, що їх нещодавно й не дуже ретельно протерли від пилу.

— Янов Пелорат, Ґолан Тревіз і Блісс, — сказав він. — Не знаю вашого прізвища, мадам.

— Зазвичай мене так і називають, Блісс, — відповіла та й усілася.

— Цього цілком достатньо, — сяйнув їй усмішкою Дені­адор. — Ви такі привабливі, що вам можна вибачити й повну безіменність.

Усі вже повсідалися, і Деніадор повів далі:

— Я чув про вас, докторе Пелорат, хоча ми ніколи не листувалися. Ви фундатор, чи не так? Із Термінуса.

— Так, докторе Деніадор.

— І ви, депутате Тревіз. Здається, я чув, що нещодавно вас викинули з Ради та відправили у вигнання. Ніколи не розумів, за що.

— Не викинули, сер. Я досі член Ради, хоча й не знаю, коли знову візьмуся до своїх обов’язків. І я не зовсім у вигнанні. Мені довірили місію, щодо якої ми хотіли з вами порадитися.

— Щасливий спробувати допомогти. А ця чудесна пані? Вона теж із Термінуса?

— Звідки-інде, докторе, — швидко втрутився Тревіз.

— А, Звідки-інде, цей химерний світ. Звідти походить найнезвичніше зібрання людських істот. Та оскільки ви двоє зі столиці Фундації, Термінуса, третьою з вами приваблива дівчина, а Мітца Лізалор не славиться симпатією до будь-якої із цих категорій, то чому вона так тепло передала вас під мою опіку?

— Гадаю, щоб позбутися нас, — відповів Тревіз. — Що швидше ви нам допоможете, то швидше ми покинемо Компореллон.

Деніадор із цікавістю роздивився Тревіза (знову сяйнувши блискавичною усмішкою) та мовив:

— Звісно, такий енергійний юнак, як ви, міг би привабити її попри будь-яке походження. Вона розігрує холодну цнотливість, але не досконало.

— Про це мені нічого не відомо, — скуто повідомив Тревіз.

— І краще б не було. Принаймні публічно. Але я скептик, тож професійно навчений не вірити в те, що на поверхні. Отже, депутате, яка ваша місія? Дізнаймося, чи зможу я вам допомогти.

— Щодо цього мову поведе доктор Пелорат.

— Не заперечую. Докторе Пелорат?

— Якщо висловити це якнайпростіше, шановний докторе, — почав Пелорат, — то все своє зріле життя я намагався дістатися ядра знань про світ — звідки походить людський вид, і мене з моїм добрим другом Ґоланом Тревізом, хоча, варто визнати, до того я не був із ним знайомий, відрядили, щоб знайти, якщо це можливо, гм… Найстаріший. Здається, ви називаєте його так.

— Найстаріший? — перепитав Деніадор. — Я так розумію, ви маєте на увазі Землю.

У Пелората відвисла щелепа. Тоді він мовив, трохи затинаючись:

— У мене склалося враження… тобто мені дали зрозуміти… що тут не… — Він доволі безпорадно зиркнув на Тревіза.

— Міністерка Лізалор сказала мені, що це слово на Компореллоні не вживають, — підхопив той.

— Ви маєте на увазі, що вона зробила так? — Деніадор скривив рота, зморщив носа та рішуче викинув уперед руки, схрестивши на кожній два пальці.

— Так. Саме це я і мав на увазі.

Деніадор розслабився й засміявся.

— Нісенітниці, панове. Ми робимо це за звичкою, і в глушині до цього можуть ставитися серйозно, але загалом це дрібниця. Я не знаю жодного компореллонця, який не сказав би слова «Земля», коли роздратований чи приголомшений. Це наш найпоширеніший вульгаризм.

— Вульгаризм? — слабким голосом перепитав Пелорат.

— Або лайка, якщо хочете.

— А втім, — зауважив Тревіз, — міністерка здавалась доволі засмученою, коли я вжив це слово.

— Ох, вона гірська жінка.

— Що це означає, сер?

— Саме це й означає. Мітца Лізалор походить із Центрального гірського хребта. Дітей там виховують, так би мовити, згідно з традиціями, а це значить, що не важливо, які вони стають освічені, цих схрещених пальців із них ніколи не вибити.

— То слово «Земля» ніяк вас не бентежить, чи не так, докторе? — спитала Блісс.

— Анітрохи, мила пані. Я скептик.

— Я знаю, що означає слово «скептик» у Галактиці, — мовив Тревіз, — але що в нього вкладаєте ви?

— Те саме, що й ви, депутате. Я погоджуюся тільки з тим, із чим мене змушують погодитися обґрунтовано надійні докази, утім моя згода не абсолютна і я завжди відкритий до появи нових свідчень. Це не додає нам популярності.

— Чому?

— Ми б ніде не були популярні. Хіба є світ, народ якого віддасть перевагу студеним вітрам непевності замість зручних, теплих, як слід уже заношених переконань, які б ті не були нелогічні? Узяти хоча б вашу бездоказову віру у План Селдона.

— Так, — відповів Тревіз, вивчаючи кінчики своїх пальців, — я теж наводив учора цей приклад.

— Можна мені повернутися до теми, друже? — спитав Пелорат. — З якими відомостями про Землю погоджується скептик?

— Дуже мало з чим, — сказав Деніадор. — Ми можемо припустити, що людський вид розвинувся на єдиній планеті, бо надзвичайно малоймовірно, що єдиний вид, настільки ідентичний від планети до планети, що здатний на схрещування, розвинеться незалежно в кількох світах, та й навіть у двох. Ми можемо називати цей першосвіт Землею. За загальним тутешнім переконанням, Земля розташована в цьому секторі Галактики, тому що світи тут надзвичайно старі, до того ж імовірно, що перші заселені світи були ближче до Землі, а не далі від неї.

— А чи є в Землі якісь унікальні характеристики, окрім того, що це планета походження? — охоче поцікавився Пелорат.

— Ви маєте на увазі щось особливе? — швидко усміхнувся Деніадор.

— Супутник, який дехто називає Місяцем. Це було б незвично, чи не так?

— Це головне питання, докторе Пелорат. Ви наче підказуєте мені думки.

— Я не кажу, що саме робить Місяць незвичайним.

— Авжеж, розмір. Так? Бачу, що так. Усі легенди про Землю говорять про величезне різноманіття живих істот та величезний супутник — десь від трьох до трьох із половиною тисяч кілометрів у діаметрі. З величезним різноманіттям істот погодитися легко, бо воно в природний спосіб утворилось би завдяки біологічній еволюції, якщо те, що ми про цей процес знаємо, правда. Величезний супутник уявити важко. У жодного населеного світу в Галактиці такого немає. Великі супутники незмінно асоціюються з незаселеними й не придатними до заселення газовими гігантами. Тож як скептик я волію не погоджуватися з існуванням Місяця.

— Якщо Земля унікальна через наявність мільйонів видів, чи не могла б вона також бути унікальною через наявність величезного супутника? Одна унікальність може допускати іншу.

Деніадор усміхнувся.

— Не уявляю, як присутність на Землі мільйонів видів мог­ла створити з нічого величезний супутник.