На верхній половині у сферу помаранчевого світла втрутився темний бік планети, і прекрасне коло дедалі більше викривлювалося.
Найдивовижніше ж, що центральна бліда смужка більше не була прямою, а вигнулася — це зробили й інші смужки на півночі та півдні, однак менш помітно. Центральна ж тепер дуже виразно простягалася за межі планети, утворюючи з обох боків вузькі петлі. Точно не ілюзія; природа видива була очевидна. То було кільце матерії, яке оточувало планету й ховалося з дальнього боку.
— Гадаю, цього достатньо, щоб дати уявлення, — мовив Тревіз. — Якби ми рухалися над планетою, ви побачили б кільце круглим — замкнутим навколо планети, ніде її не торкаючись. Ви, мабуть, побачили б також, що це не одне, а кілька концентричних кілець.
— Я б не подумав, що це можливо, — з нерозумінням зазначив Пелорат. — Що тримає його в космосі?
— Те саме, що тримає супутники. Кільце складається з крихітних часточок, кожна з яких рухається орбітою планети. Кільця розташовані так близько до планети, що припливні сили не дають їм зростися в єдине тіло.
— Мене жахає ця думка, — похитав головою Пелорат. — Як я взагалі міг прожити ціле життя як науковець і водночас так мало знати про астрономію?
— А я геть нічого не знаю про міфи людства. Ніхто не здатен охопити всіх знань. Річ у тім, що ці планетарні кільця доволі поширені. Їх має майже кожен газовий гігант, навіть якщо то лише тонка вигнута лінія пилу. Так сталося, що у планетарній родині сонця Термінуса немає справжнього газового гіганта, тож якщо термінусець не подорожує в космосі чи не вивчав астрономію в університеті, він навряд чи знає щось про планетарні кільця. А от що справді незвично, то це коли кільця достатньо широкі, щоб бути яскравими та помітними, як оце. Воно прекрасне. Має бути щонайменше пару сотень кілометрів завширшки.
Тут Пелорат клацнув пальцями:
— То он що це значило!
— Що саме, Пеле? — Блісс здавалася ошелешеною.
— Колись я натрапив на уривок поезії, дуже давньої і написаної стародавнім різновидом галактичної мови, який важко розібрати, але то був надійний доказ поважного віку. Хоча не мені скаржитися на архаїзми, старий друже. Моя спеціальність зробила мене експертом з різновидів давньогалактичної, що доволі приємно, навіть якщо й геть не потрібно за межами роботи. То про що я говорив?
— Старий уривок поезії, любий Пеле, — нагадала Блісс.
— Дякую, Блісс. — Тоді Пелорат продовжив до Тревіза: — Вона старанно відстежує мої слова, щоб повертати мене, коли я відволікаюся — а це відбувається майже постійно.
— У цьому частина твоєї чарівності, Пеле, — усміхнулася Блісс.
— Словом, цей уривок поезії мав на меті описати планетарну систему, до якої належала Земля. Навіщо, я не знаю, бо повністю вірш не зберігся — принаймні я так і не зміг його відшукати. Збереглася лише ця одна частина, можливо, через астрономічний зміст. Хай там як, вона оповідає про блискуче потрійне кільце шостої планети, «що його шир і велич змусить світ змаліти». Як бачите, я досі можу процитувати. Я не розумів, чим може бути кільце планети. Пам’ятаю, як думав про три кільця з одного боку планети, усі рядком. Це здавалось настільки нісенітним, що я навіть не потурбувався додати той уривок до моєї бібліотеки. Тепер шкодую, що не довідався більше. — Він похитав головою. — Бути міфологом у Галактиці нині — робота така самітницька, що забуваєш, як корисно буває попитати в людей.
— Напевне, ви не дарма проігнорували це, Янове, — заспокоїв його Тревіз. — Було б хибою сприймати поетичну балаканину серйозно.
— Але ж от що це означало. — Пелорат вказав на екран. — Ось про що говорив вірш. Три широкі кільця, концентричні, ширші за саму планету.
— Я ніколи про таке не чув. Не думав, що кільця бувають настільки широкими. Порівняно з планетою, яку оточують, вони завжди дуже вузькі.
— Ми ніколи не чули й про населену планету з велетенським супутником. Чи планету з радіоактивною оболонкою. Це унікальна риса номер три. Якщо ми знайдемо радіоактивну планету, що, якби не це, була б населена, побачимо, що в неї велетенський супутник і що в її системі є планета з величезним кільцем, тоді не лишиться жодних сумнівів, що перед нами Земля.
— Згоден, Янове, — всміхнувся Тревіз. — Якщо матимемо всі три, можна бути певними, що ми знайшли Землю.
— Якщо! — зітхнула Блісс.
5
Вони були далеко від головних світів планетарної системи й летіли десь поміж двох найдальших, тож у радіусі півтора мільярда кілометрів довкола не було жодного масивного тіла. Попереду лежала тільки неозора кометарна хмара з незначною силою тяжіння.
«Далека зірка» прискорилась до однієї десятої швидкості світла. Тревіз добре знав, що теоретично корабель можна розігнати майже до цієї швидкості, але також знав, що на практиці одна десята була достатньою межею. На цій швидкості можна уникнути будь-якого об’єкта значної маси, але не ухилитись від незліченних пилових часток у космосі, ба більше — від окремих атомів та молекул. На дуже великих швидкостях навіть такі дрібні об’єкти здатні завдати шкоди, роз’їдаючи та дряпаючи корпус корабля. На швидкості, близькій до швидкості світла, кожен атом, який врізається в корпус, має властивості космічного променя. Під дією такої наскрізної космічної радіації ніхто на борту корабля довго не виживе.
Далекі зірки на екрані неначе не рухалися. Хоч корабель і летів на швидкості тридцять тисяч кілометрів на секунду, за всіма ознаками він ніби завис на місці.
Комп’ютер сканував космос на далеких відстанях, шукаючи будь-яких невеликих, але достатнього розміру об’єктів на зустрічному курсі, і корабель легко відхилявся, уникаючи їх, утім потреба в цьому випадала надзвичайно рідко. А завдяки дрібним розмірам будь-якого потенційного зустрічного об’єкта, швидкості, із якою його проминали, та нульовому інерційному ефектові від зміни курсу не було можливості визначити, чи взагалі відбувалось хоч щось у дусі «на волосинці від смерті».
Однак Тревіз не непокоївся через такі речі й узагалі анітрохи про них не замислювався. Він приділив усю свою увагу трьом наборам координат, які отримав від Деніадора, а надто тому, який указував на найближчий до них об’єкт.
— Щось не так із цифрами? — стривожено поцікавився Пелорат.
— Поки не знаю, — відповів Тревіз. — Від самих координат немає користі, якщо не знати, де нульова точка та які умовні позначення для їхньої проєкції — напрямку відрахування відстані, так би мовити, що є еквівалентом початкового меридіана, й таке інше.
— Як ви це дізнаєтеся? — з нерозумінням спитав Пелорат.
— Я отримав координати Термінуса та ще кількох відомих точок відносно Компореллона. Якщо я введу їх у комп’ютер, а також зазначу Термінус та інші точки коректно, він обчислить можливі умовні позначення для таких координат. Я просто намагаюся організувати все це подумки, щоб правильно запрограмувати комп’ютер. Щойно ми знатимемо умовні позначення, можливо, ті цифри до Заборонених світів, які ми маємо, отримають сенс.
— Лише можливо? — спитала Блісс.
— Боюся, лише можливо. Це старі цифри — імовірно, компореллонські, але не точно. Що як вони засновані на інших умовних позначеннях?
— А якщо так?
— Якщо так, у нас будуть лише беззмістовні цифри. Просто треба це з’ясувати.
Руки Тревіза метнулися над тьмяно підсвіченими клавішами комп’ютера, згодовуючи тому потрібну інформацію. Тоді він поклав долоні на розмітку на робочій поверхні. Дочекався, поки комп’ютер опрацює умовні позначення відомих координат, зупинився на мить, потім витлумачив за тими ж умовними позначеннями координати найближчого Забороненого світу і зрештою визначив його розташування на мапі Галактики в пам’яті комп’ютера.
На екрані постало й швидко зарухалось, налаштовуючись, зоряне поле.
Зупинившись, розширилося, і зірки помчали за межі екрана в усіх напрямках, доки майже не зникли. Око не встигало стежити за швидкими змінами, все було строкате й розмите.