Нарешті лишився тільки простір в одну десяту парсека з кожного боку (як зазначали числа внизу екрана). Більше нічого не змінювалося, і на темному екрані проступили тільки шість тьмяних вогників.
— Який із них Заборонений світ? — тихо спитав Пелорат.
— Жоден, — мовив Тревіз. — Тут чотири червоні карлики, один майже червоний карлик, а останній — білий карлик. У жодного з них на орбіті не може бути населеного світу.
— Як ви лише за виглядом визначаєте, що це червоні карлики?
— Ми не дивимося на справжні зірки, ми дивимося на частину галактичної мапи, збереженої в пам’яті комп’ютера. Кожна з них підписана. Ви цього не бачите, і я зазвичай теж не побачив би, але поки під’єднаний через долоні, як зараз, я усвідомлюю значний обсяг даних щодо кожної зірки, на якій зосереджую погляд.
— Значить, координати — дурниця, — безутішно мовив Пелорат. Тревіз підняв на нього погляд:
— Ні, Янове. Я не завершив. Ще лишається питання часу. Координатам Забороненого світу двадцять тисяч років. За цей час і він, і Компореллон оберталися довкола центра Галактики, а обертатись вони могли з різною швидкістю та за орбітами різного нахилу й ексцентриситету. Отже, із часом два світи могли зблизитися чи віддалитися, і за двадцять тисяч років Заборонений світ міг опинитися десь від половини до п’яти парсеків далі від позначки. Його точно не мусить бути в цьому квадраті в одну десяту парсека.
— То що нам тоді робити?
— Накажемо комп’ютеру обернути Галактику на двадцять тисяч років у минуле відносно Компореллона.
— А він це може? — спитала Блісс із помітним захватом у голосі.
— Ну, він не може обернути в минуле саму Галактику, але карту у своїх банках пам’яті — цілком.
— Ми побачимо, як щось відбудеться?
— Дивіться.
Шість зірок дуже повільно сповзли з екрана. З лівого боку вилетіла нова зірка, якої до цього на екрані не було, і Пелорат збуджено вказав на неї:
— Ось! Ось!
— Вибачте, — сказав Тревіз. — Це теж червоний карлик. Вони дуже поширені. Принаймні три чверті всіх зірок у Галактиці — червоні карлики.
Екран стабілізувався та знерухомився.
— І? — спитала Блісс.
— Усе, — мовив Тревіз. — Так виглядала ця частина Галактики двадцять тисяч років тому. У самому центрі — місце, де мусив би бути Заборонений світ, якби його відносило із середньою швидкістю.
— Мусив би, але його немає, — різко мовила Блісс.
— Немає, — погодився Тревіз із дивовижною незворушністю.
Пелорат повільно видихнув:
— Ох, це дуже погано, Ґолане.
— Чекайте, не панікуйте, — сказав той. — Я й не очікував побачити тут зірку.
— Ні? — приголомшено спитав Пелорат.
— Ні. Я казав вам, що це не сама Галактика, а комп’ютерна мапа Галактики. Якщо справжньої зірки не було нанесено на мапу, ми її не побачимо. Якщо планета називається Забороненою і називалася так двадцять тисяч років, є шанси, що її не фіксували на картах. І, мабуть, таки не фіксували, бо ми її не бачимо.
— Ми можемо не бачити її, бо її не існує, — сказала Блісс. — Компореллонські легенди можуть помилятися, або ж координати можуть бути хибні.
— Це правда. Однак зараз комп’ютер, встановивши точку, де вона могла бути двадцять тисяч років тому, здатен приблизно визначити, які мають бути теперішні координати. З поправкою на час, яку я міг зробити, лише скориставшись зоряною мапою, ми тепер маємо змогу перемкнутися на справжнє зоряне поле самої Галактики.
— Але ви припустили, що Заборонений світ рухався із середньою швидкістю. Що як вона не була середньою? У вас зараз не було б правильних координат?
— Справді, але з поправкою, якщо припускати середню швидкість, ми майже точно поцілимо до реального місця розташування ближче, ніж якби взагалі її не робили.
— Ви на це сподіваєтесь, — із сумнівами мовила Блісс.
— Саме так. Сподіваюся. А тепер гляньмо на справжню Галактику.
Двоє глядачів напружено спостерігали, поки Тревіз тихо розповідав (можливо, щоб зняти власну напругу й відтягнути момент істини), ніби читав лекцію:
— Справжню Галактику осягнути набагато важче. Комп’ютерна мапа — штучне утворення, у якому можна прибрати непотрібне. Якщо огляд затуляє туманність, я можу її прибрати. Якщо кут незручний для моєї задумки, я можу його змінити. Однак справжню Галактику я мушу сприймати як є, і якщо мені хочеться змін, необхідно фізично переміститися в просторі, що забере набагато більше часу, ніж налаштування мапи.
Поки він говорив, на екрані постала зоряна хмара, настільки рясна окремими вогниками, що скидалася на нерівну купку пороху.
— Це широкий кут огляду на сектор Чумацького Шляху, — пояснив Тревіз, — і мені, звісно, потрібен передній план. Якщо я розгорну передній план, то задній проти нього потьмяніє. Точка координат розташована достатньо близько до Компореллона, тож я маю зуміти збільшити масштаб до такого ж, який був на мапі. Просто дайте мені сформулювати необхідні інструкції — це якщо я зможу достатньо довго зберігати здоровий глузд. Зараз.
Зоряне поле спішно розгорнулося, виштовхавши за край тисячі зірок, тож у спостерігачів виникло таке реальне відчуття руху до екрана, що всі троє автоматично відхилилися, ніби у відповідь на поспіх уперед.
Повернулася стара картинка, не така темна, як на мапі, але шість зірок виднілися там само, де й до цього. А ближче до центру була ще одна зірка, що сяяла набагато яскравіше за інші.
— Он вона, — зачаровано прошепотів Пелорат.
— Може бути. Накажу комп’ютеру проаналізувати її спектр. — Запала не дуже тривала пауза, потім Тревіз мовив: — Спектральний клас G-4; це означає, що вона не дуже яскрава і менша за сонце Термінуса, але яскравіша за сонце Компореллона. А жодну зірку класу G не мали забирати з мапи Галактики. Оскільки із цією саме так і вчинили, маємо очевидну ознаку того, що довкола неї може обертатися Заборонений світ.
— Чи може зрештою виявитися, що навколо цієї зірки не обертається жодної населеної планети? — спитала Блісс.
— Гадаю, може. У такому разі спробуємо знайти два інші Заборонені світи.
— А якщо інші два теж виявляться фальшивою тривогою?
— Тоді спробуємо щось інше.
— Наприклад?
— Якби ж я знав, — похмуро озвався Тревіз.
Частина ІІІ
Аврора
Розділ восьмий
Заборонений світ
1
— Ґолане, ви не проти, якщо я спостерігатиму? — спитав Пелорат.
— Анітрохи, Янове.
— А якщо ставитиму запитання?
— Прошу.
— Що ви робите?
Тревіз відірвав погляд від екрана:
— Мені треба виміряти відстань до кожної зірки, яка здається близькою до Забороненого світу на екрані, щоб визначити, наскільки близькі вони насправді. Необхідно знати їхні гравітаційні поля, а для цього мені потрібні маса та відстань. Без них я не можу бути певний у точності стрибка.
— Як ви це робите?
— Ну, координати кожної зірки, яку я бачу, є в банках пам’яті комп’ютера, і їх можна конвертувати в координати за компореллонською системою. А ті, своєю чергою, можна підкорегувати згідно з поточним місцем розташування «Далекої зірки» у космосі відносно компореллонського сонця, і так я отримаю відстань до кожної. Усі ці червоні карлики на екрані здаються доволі близькими до Забороненого світу, але деякі можуть бути значно ближчими, а деякі — значно дальшими. Розумієте, нам потрібне їхнє тривимірне положення.
Пелорат кивнув.
— І у вас уже є координати Забороненого світу…
— Так, але цього недостатньо. Мені потрібні відстані до інших зірок із точністю десь до відсотка. Сила їхнього тяжіння поблизу Забороненого світу незначна, тож невелика похибка не матиме відчутного значення. Але сонце, навколо якого обертається чи може обертатися Заборонений світ, має поблизу того надзвичайно сильне гравітаційне поле, і відстань до нього необхідно визначити, можливо, в тисячу разів точніше, ніж до решти. Самих цих координат буде недостатньо.