То це тому, що він тепер по-справжньому стоїть на порожній планеті? Чи відчував би він те саме, якби це була одна з багатьох маленьких планет без повітря, які траплялися йому в студентські роки й після них?
Тревіз похитав головою. Його б це не стурбувало, сто відсотків. Він був би в скафандрі, як і тих незліченних разів, коли вибирався з корабля в космос. Це була звична ситуація, і контакт із якоюсь брилою не вплинув би на цю звичність, це точно.
Авжеж… Зараз він був без скафандра.
Він стояв на придатній для життя планеті — за відчуттями настільки ж комфортній, як і Термінус, та значно комфортнішій за Компореллон. Відчував вітер на щоці й тепло сонця на спині, чув шум рослин. Усе знайоме, от тільки не було людей — принаймні більше не було.
То от у чому річ? Це тому світ здавався таким химерним? Через те, що він не просто ненаселений, а знелюднений?
Тревіз ніколи раніше не бував у знелюдненому світі, ніколи досі не чув про знелюднений світ, ніколи не думав, що світ може бути знелюдненим. Усі відомі йому планети, відколи їх заселили люди, лишалися населеними навіки.
Він глянув у небо. Більше ніхто світ не покинув. У полі зору час від часу пролітала птаха, яка чомусь здавалася природнішою за аспидно-синє небо поміж пофарбованими помаранчевим легесенькими хмарками. (Тревіз був певен, що за кілька днів на планеті звик би до її палітри, тож небо та хмари поступово здавалися б йому нормальнішими). Він чув пташиний спів із дерев і тихший гомін комах. Блісс нещодавно згадувала про метеликів, і вони тут були — дивовижна кількість різнобарвних видів. У заростях трави, яка оточувала дерева, також щось час від часу шурхотіло, але Тревіз не міг достоту зрозуміти, що саме.
Страх у ньому викликала неочевидна наявність життя поблизу. Як сказала Блісс, у терраформованих світах зроду не водилося небезпечних тварин. Події казок Тревізового дитинства та героїчні фантазії його підліткових років незмінно розгортались у легендарному світі, який, мабуть, постав із підзабутих міфів про Землю. Голоекран психодрами заповнювали монстри — леви, єдинороги, дракони, кити, бронтозаври, ведмеді. Десятки істот, назви яких він не пам’ятав; деякі з них точно були міфічними, а можливо, й усі. Були там і менші тварини, що кусались і жалили, навіть рослини, яких було страшно торкатися — але тільки в розповідях. Колись він чув, нібито примітивні бджоли здатні були жалитися, але руді бджоли точно не могли нікому зашкодити.
Тревіз повільно пішов праворуч, огинаючи край пагорба. Трава була висока й густа, однак росла розрізненими заростями. Тревіз пройшов між деревами, які також росли купчасто.
А тоді позіхнув. Тут точно не відбувалося нічого захопливого, і він замислився, чи не варто повернутися на корабель і подрімати. Ні, нізащо. Йому точно треба пильнувати.
Можливо, слід помаршувати, як чатовий: раз-два, раз-два, рвучко розвертаючись і виконуючи складні маневри з парадним електрожезлом. (Цією зброєю вже три століття не користувався жоден боєць, однак із причин, яких ніхто не здатен був осягнути, вона досі була абсолютно необхідною під час навчань).
Тревіз широко всміхнувся, подумавши про це, а тоді замислився, чи не варто піти за Пелоратом і Блісс у руїни. Навіщо? Яка з нього користь?
Скажімо, він побачить щось, чого не помітить Янов? Що ж, на це ще стане часу, коли науковець повернеться. Якщо ж там було хоч щось, що легко знайти, безперечно, слід поступитися правом першовідкривача Пелоратові.
Може, вони в небезпеці? Дурня! Яка тут може бути небезпека? А якби й була, вони б покликали.
Тревіз зупинився й прислухався. Нічого не почув.
А потім до нього повернувся нездоланий спогад про чатування на посту, і він збагнув, що маршує, піднімаючи й із тупотом опускаючи ноги, знімаючи з одного плеча уявний електрожезл, крутячи його й виставляючи перед собою чітко вертикально, а потім знову розкручуючи та закидаючи на інше плече. Тоді, розвернувшись кругом, Тревіз знову глянув на корабель (який тепер був доволі далеко).
І зробивши це, застиг насправді, а не в уявному дозорі.
Він був не сам.
До цього він не натрапляв на інших живих істот, обіч гудіння комах у чагарях чи випадкового птаха. Не бачив і не чув, щоб щось наближалося, — але зараз між ним і зорельотом стояла тварина.
Щире здивування від несподіваної зустрічі на мить позбавило його здатності витлумачити побачене. Лише через суттєвий проміжок часу Тревіз збагнув, на що дивиться.
То був усього лише собака.
Тревіз не надто любив собак. Ніколи їх не мав і не відчував хвилі приязні, коли зустрічав. Цього разу теж не відчув. Він доволі нетерпляче подумав, що не було жодного світу, де б ці істоти не супроводжували людей. Існувала незліченна кількість собачих порід, і в Тревіза давно вже склалося млосне враження, що в кожному світі була принаймні одна специфічно своя. А втім, усі породи мали незмінну спільну ознаку: тримали їх для розваги, вистав чи якоїсь корисної роботи — собак виводили, щоб ті любили й довіряли людям.
Саме ці любов і довіра Тревізові ніколи не подобалися. Колись він мешкав із жінкою, в якої був собака. Той собака, якого Тревіз терпів заради жінки, відчував до депутата глибинну прихильність: ходив за ним, навалювався на нього під час відпочинку (всіма своїми двадцятьма п’ятьма кілограмами), зненацька вкривав слиною й шерстю, а ще припадав до землі за дверима та скиглив, коли Тревіз із жінкою намагалися зайнятися сексом.
З того досвіду в Тревіза склалося тверде переконання, що з якоїсь відомої лише собачому розуму та здатності аналізувати не треба коми він був сталим предметом собачої прихильності.
Тож, коли перше здивування минулося, він розглядав собаку без занепокоєння. То був великий пес, сухоребрий і з довгими ногами. Тварина дивилася на Тревіза без очевидних ознак симпатії: пащека була роззявлена, що можна було тлумачити як вітальний вишкір, але видимі зуби були доволі великі й небезпечні, і Тревіз вирішив, що без пса йому було затишніше.
Тоді йому спало на думку, що цей собака ніколи не бачив людину і що незліченні собачі покоління до нього теж не бачили. Цей пес може бути так само приголомшений та непевний через появу людини, як і Тревіз через появу собаки. Депутат принаймні швидко впізнав у ньому пса, але в того такої переваги не було. Він досі був збентежений і, можливо, стривожений.
Тварину такого розміру і з такими зубами точно не варто було лишати в стривоженому стані. Тревіз усвідомив, що потрібно одразу здружитися.
Він дуже повільно наблизився до собаки (звісно, без рвучких рухів). Випростав руку, готовий дозволити її обнюхати, і тихо та заспокійливо заговорив, надуживаючи словами «хороший песик» і почуваючись через це вельми по-дурному.
Не зводячи очей із Тревіза, пес позадкував на крок чи два, ніби не довіряючи йому, а тоді верхня губа його вищирилась, а з горлянки пролунало хрипке гарчання. Хоч Тревіз ніколи й не бачив, щоб собаки так поводилися, цю дію не можна було витлумачити інакше, ніж загрозу.
Він припинив наближатися й завмер. Помітив з одного боку порух і повільно повернув голову. Звідти наближалися ще двійко собак. Вигляд у них був такий само смертоносний, як і в першого.
Смертоносний? Цей прикметник спав йому на думку тільки тепер, і його жаска точність була безперечною.
Раптом Тревізове серце застукотіло в грудях. Шлях до корабля було відрізано. Він не міг побігти абикуди, бо ці довгі собачі ноги наздоженуть його за кілька метрів. Якщо ж лишиться на місці та скористається бластером, то поки вб’є одного, двоє інших на нього накинуться. Депутат бачив, що звіддаля наближаються інші пси. Вони що якось між собою спілкувалися? Полювали зграєю?
Він повільно рушив ліворуч, у напрямку, де собак не було — поки що. Повільно. Повільно.
Собаки рушили за ним. Тревіз був упевнений: єдине, що врятувало його від миттєвого нападу, — це те, що собаки ніколи не бачили й не нюхали нічого подібного. У них не було шаблону поведінки в такій ситуації.
Звісно, якщо він побіжить, це означатиме щось знайоме для собак. Вони знатимуть, що робити, якщо щось завбільшки з Тревіза показує страх і біжить. Вони теж побіжать. Швидше.