Тревіз далі бокував до дерева, борючись із шаленим бажанням видертися нагору, куди собаки не дістануться. Тварини з тихим гарчанням рухалися з ним, наближаючись. Усі три незмигно втупилися в Тревіза. До гурту надійшло ще двоє псів, а далі Тревіз бачив інших. Якоїсь миті, коли він буде достатньо близько, йому доведеться зважитися. Він не міг чекати надто довго чи кидатися бігти надто рано. І те, й інше могло його згубити.
Зараз!
Він, напевно, встановив особистий рекорд із прискорення, і все одно заледве встиг. Відчув, як клацнули — і на мить ледь не захряснули — щелепи поруч із гомілкою, перш ніж зуби зісковзнули із жорсткого керамоїда.
Тревіз не вмів майстерно лазити по деревах. Не робив цього, відколи йому було десять, та й то, наскільки він пам’ятав, була незграбна спроба. Але цей стовбур стирчав не зовсім вертикально, а кора була вузлувата й давала змогу вхопитися. Що важливіше, Тревіза гнала необхідність, а людина здатна на дивовижні вчинки, якщо їй дуже потрібно.
Тревіз збагнув, що сидить на розгалуженні десь за десять метрів від землі. Якусь мить він геть не розумів, що подряпав руку і з тієї сочиться кров. Біля підніжжя дерева на задніх лапах завмерли п’ятеро собак. Висолопивши язики, вони дивилися вгору й терпляче вичікували.
Що далі?
3
Тревіз був не в змозі обдумувати ситуацію логічно й детально. Натомість він переживав химерну й викривлену послідовність спалахів думок, які, якби він зрештою їх упорядкував, дійшли б наступного…
Блісс до цього стверджувала, що, терраформуючи планету, люди створюють неврівноважену систему, яку можуть утримувати від розпаду лише невпинними зусиллями. Наприклад, жодні поселенці не привозили із собою великих хижаків. Дрібних довелося. Комах, паразитів, навіть малих яструбів, землерийок тощо.
Ці дивовижні тварини з легенд та дуже приблизних описів у різноманітних книжчинах — тигри, ведмеді грізлі, косатки, крокодили; хто б перевозив їх зі світу до світу, навіть якби в цьому був сенс? А який у цьому був би сенс?
Це означало, що люди лишалися єдиними великими хижаками, і саме їм належало відбраковувати рослини та тварин, які, якщо не втручатися, задихнулися б у власній завеликій популяції.
А якби люди з якоїсь причини зникли, їхнє місце мусили посісти інші хижаки. Але які? Найбільшими хижаками, які дістали схвалення від людей, були собаки й коти, приручені та залежні від людської щедрості.
Що як не лишилось би людей, щоб їх годувати? Вони мусили б самостійно шукати їжу — щоб вижити самим і, якщо вже чесно, щоб вижили види, на яких вони полювали й чию популяцію треба було стримувати, доки перенаселення не принесло в сто разів більше шкоди за хижаків.
Тож собаки в усіх їхніх різновидах множилися б: більші нападали б на залишених без догляду великих травоїдних, а менші полювали б на птахів і гризунів. Коти полювали б уночі, а собаки вдень; перші поодинці, останні зграями.
І, можливо, еволюція зрештою створила б більше порід, заповнюючи додаткові комірки довкілля. Чи могли б деякі собаки зрештою набути мореплавних характеристик, щоб змогти харчуватися рибою, а деякі коти — ширяти в повітрі, полюючи на незграбніших пташок так само, як і на землі?
Усе це спалахами наринало на Тревіза, поки він силувався систематичніше обміркувати, що йому робити.
Собаки прибували. Тепер він нараховував двадцять трьох, які оточували дерево, й наближалися інші. Наскільки великою була зграя? А яка різниця? Їх тут і так уже достатньо.
Тревіз видобув із кобури бластер, однак важкість руків’я в долоні не надала йому того відчуття захищеності, якого хотілося б. Коли він востаннє вставляв у нього енергоблок і скільки там зарядів для пострілу? Точно не двадцять три.
А що з Пелоратом і Блісс? Чи накинуться собаки на його супутників, якщо ті надійдуть? Чи будуть вони в безпеці, якщо ні? Якщо собаки зачують присутність у руїнах двох людей, що завадить їм напасти на них там? Там точно не буде дверей чи загорож, щоб їх стримати.
Чи могла Блісс зупинити їх чи навіть прогнати? Чи могла черпати свої сили через гіперпростір до бажаної інтенсивності? Як довго вона зуміє їх підтримувати?
Тоді чи варто Тревізу покликати на допомогу? Чи прибіжать вони, якщо він закричить, і чи втечуть собаки від погляду Блісс? (Чи справді вистачить для цього погляду, а чи є потреба в ментальній дії, не видимій для пересічного спостерігача?) Або ж, якщо вони таки прийдуть, чи не розірвуть їх на очах у Тревіза, який буде змушений безпорадно спостерігати зі свого відносно безпечного місця на дереві?
Ні, йому доведеться скористатися бластером. Якби Тревіз міг убити одного пса й хоча б ненадовго їх відлякати, він міг би злізти з дерева, гукнути Пелората й Блісс, убити другого пса, якщо здаватиметься, що вони повертаються, і тоді вони утрьох поквапляться на корабель.
Тревіз налаштував потужність мікрохвилі до позначки на три чверті. Цього мусило вистачити, щоб убити пса гучно. Гучний звук зможе відлякати собак, а Тревіз збереже енергію.
Він ретельно прицілився в собаку в центрі зграї, який (принаймні в уяві Тревіза) випромінював більше зловісності, ніж інші, — можливо, тому, що сидів спокійніше, а отже, холоднокровніше зосереджувався на здобичі. Пес зневажливо дивився просто на зброю. Ніби казав Тревізу: «І це все, на що ти здатний?»
Депутатові спало на думку, що він сам ніколи не стріляв із бластера в людину й не бачив, як це робить хтось інший. На навчаннях вони стріляли в заповнені водою манекени зі шкіри та пластику; вода майже миттю нагрівалася до точки кипіння, і оболонка вибухала ізсередини.
Але хто стрілятиме в людину, якщо немає війни? І яка людина стерпить бластер та застосує його? Лише тут, у світі, у якому зникнення людей породило патологію…
Завдяки химерній можливості мозку помічати щось цілковито несуттєве Тревіз зрозумів, що сонце сховалося за хмару, і тоді вистрілив.
За прямою лінією від дула бластера до пса химерно замерехтіла атмосфера — тьмяною іскрою, якої можна було б і не помітити, якби сонце досі сяяло без перешкод.
Собака, мабуть, відчув перший приплив жару і трохи ворухнувся, ніби збираючись стрибати. А потім вибухнув, і частина його крові та клітин випарувалася.
Вибух вийшов до розчарування негучним, бо шкіра пса просто не була такою жорсткою, як оболонка манекенів, на яких вони вправлялися. Однак плоть, шкіру, кров і кістки розкидало, і Тревіз відчув тяжкість у шлунку.
Собаки відсахнулися, деяких накрило млосно теплими клаптями. Однак це було лише миттєве вагання. Вони негайно кинулися докупи, щоб з’їсти те, що їм дали. Тревіз відчув, що нудота посилюється. Він їх не відлякував; він їх годував. Так вони ніколи не підуть. Навпаки, запах свіжої крові та м’яса привабить ще більше собак і, можливо, ще й інших, менших хижаків.
— Тревізе, — гукнув голос, — що…
Тревіз зиркнув удалечінь. Із руїн вигулькнули Блісс та Пелорат. Блісс рвучко зупинилася і вчепилася в науковця, відтягуючи його назад.
Вона дивилася на собак. Ситуація була очевидна і зрозуміла. Їй не треба було запитувати.
— Я намагався відігнати їх, не вплутуючи вас із Яновом, — крикнув Тревіз. — Можете їх стримати?
— Навряд чи. — Блісс, говорила, а не кричала, тож Тревіз погано чув її навіть попри те, що гарчання собак стишилося, неначе на них накинули ковдру, яка поглинала звук. — Їх забагато, а я не знайома зі структурою їхньої нейронної активності. У нас на Геї немає таких диких створінь.
— На Термінусі теж, як і в будь-якому цивілізованому світі, — прокричав Тревіз. — Я застрелю стільки, скільки зможу, а ви спробуйте впоратися з рештою. Якщо їх буде менше, вам буде легше.
— Ні, Тревізе. Стріляючи по них, ви тільки привабите інших. Сховайся за мною, Пеле. Тобі мене ніяк не захистити. Тревізе, ваша інша зброя.
— Нейронний батіг?
— Так. Той, що завдає болю. Низьку потужність. Низьку потужність!