— Ну? — знову спитав Тревіз. Блісс розслабилася.
— Не уявляю, щоб це було щось, окрім роботів.
— Роботів!
— Так, і якщо я їх вловлюю, то точно маю зуміти вловити людей, але нічого не вчуваю.
— Роботи! — вторував, спохмурнівши, Тревіз.
— Так, — підтвердила Блісс, — і, наскільки можу судити, чимало.
3
— Роботи! — мовив Пелорат майже Тревізовим тоном, коли йому про них розповіли. Тоді легко всміхнувся: — Ви мали рацію, Ґолане, і я дарма у вас сумнівався.
— Не пам’ятаю, щоб ви сумнівались у мені, Янове.
— Що ж, старий друже, я не думав, що мені варто було це висловлювати. Я лише думав у глибині душі, що було помилкою летіти з Аврори, коли був шанс опитати якогось уцілілого робота. Але тепер ясно, що ви знали — тут нас чекає набагато щедріший їх запас.
— Анітрохи, Янове. Я не знав, радше знайшов випадково. Блісс каже, що з їхніх ментальних полів можна виснувати повну функціональність, а мені здається, що вони не могли б повноцінно функціонувати без нагляду та ремонту від людей. Але вона не помічає нічого людського, тож ми досі шукаємо.
Пелорат замислено вивчав екран:
— Це все ліс, чи не так?
— Переважно. Але є й вільні ділянки, які можуть бути луками. Річ у тім, що я не бачу ані міст, ані будь-яких вогнів уночі, ані випромінювання, крім термального.
— Тож людей усе-таки немає?
— Хотів би я знати. Блісс у кухні, намагається зосередитися. Я встановив умовний нульовий меридіан планети, що означає, що комп’ютер поділив її на широти й довготи. У Блісс є маленький пристрій, на якому вона натискає відповідні кнопки, коли помічає щось, схоже на незвичну концентрацію ментальної активності роботів: гадаю, про «нейронну активність» у цьому контексті говорити не варто — як і про будь-яку ознаку людської думки. Пристрій під’єднано до комп’ютера, що визначить, на якій це широті й довготі, і ми дамо йому обрати вдале місце для посадки.
Пелорат здавався стривоженим.
— Хіба це мудро — лишати такий вибір комп’ютеру?
— А чому ні, Янове? Це дуже компетентний комп’ютер. Крім того, коли ми вже не маємо підґрунтя, щоб обрати самостійно, чому б не дати спробувати комп’ютеру?
— Щось у цьому є, Ґолане, — пожвавився Пелорат. — У деяких найдавніших легендах згадано, як люди робили вибір, кидаючи кубики на землю.
— Справді? З якою метою?
— На кожній грані кубика надписували якесь рішення — «так», «ні», «можливо», «відкласти» і все таке. Уважали, що грань, яка під час падіння опинялася вгорі, дає пораду, до якої треба дослухатися. Також можна було пускати кульку котитися диском із жолобками, між якими було розподілено різні рішення. Рішення, написане в жолобку, де зупинялася кулька, брали до уваги. Деякі міфологи вважають, що саме це були азартні ігри, а не лотереї, але, як на мене, це майже одне й те саме.
— У якомусь сенсі, — зауважив Тревіз, — ми граємо в азартну гру, обираючи собі місце для посадки.
Блісс вийшла з кухні якраз вчасно, щоб почути останню репліку. Вона мовила:
— Ніяких ігор. Я натисла кілька «можливо», а тоді одне безпрограшне «так», і до «так» ми й вирушимо.
— І чому це «так»? — спитав Тревіз.
— Я вловила ознаку людської думки. Чітку й недвозначну.
4
Напередодні дощило, бо трава була мокра. Хмари стрімко неслися небом і на позір збирались розходитися.
«Далека зірка» плавно сіла на землю біля невеликого гайка. (На випадок диких собак, подумав Тревіз — лише частково жартома). Довкола розляглося щось схоже на пасовисько, а спускаючись із висоти, на якій можна було роздивитися кращий і ширший краєвид, Тревіз помітив якусь подобу садів та нив — і цього разу точно худобу.
Однак жодної будівлі. Нічого штучного, хіба що закономірність дерев у саду та чіткі межі між полями, адже вони мають таку саму штучну природу, як і мікрохвильова електростанція.
Але чи могли роботи створити щось штучне такого рівня? Без людей?
Тревіз тихо вдягав свої кобури. Цього разу він знав, що вся зброя працювала й була повністю заряджена. На мить він вловив погляд Блісс і завмер.
— Прóшу, — мовила та. — Не думаю, що ви ними скористаєтесь, але я так думала й попереднього разу, чи не так?
— Янове, бажаєте озброїтися? — спитав Тревіз.
— Ні, дякую, — здригнувся Пелорат. — Між вами з вашим фізичним захистом і Блісс із її ментальним захистом я не відчуватиму ні дрібки небезпеки. Гадаю, з мого боку боягузливо ховатись у вашій захисній тіні, але мені анітрохи не соромно — надто вже вдячний за те, що не треба опинятись у ситуації, де, можливо, доведеться застосувати силу.
— Розумію. Просто не йдіть нікуди на самоті. Якщо ми з Блісс розділимося, ви лишитеся з кимось із нас і не шугнете нікуди, гнані потаємною цікавістю.
— Не хвилюйтеся, Тревізе, — запевнила Блісс. — Я за цим простежу.
Тревіз зійшов із корабля першим. Вітер був свіжим і лише дещицю прохолодним після дощу, але Тревізові це здалося приємним. Перед зливою, напевно, було незатишно тепло й волого.
Він здивовано вдихнув. Запах у планети був чудовий. Тревіз знав, що кожна планета пахнула по-своєму, завжди дивно й зазвичай неприємно — можливо, лише через дивність. Але хіба дивне не може бути приємним? Чи просто вдалося заскочити планету одразу після дощу потрібної пори року? Якою б вона не була…
— Виходьте, — гукнув Тревіз. — Тут доволі приємно.
— Приємно — це точно влучне слово, — мовив, вийшовши, Пелорат. — Гадаєте, тут завжди так пахне?
— Неважливо. За годину ми звикнемо до аромату, і наші носові рецептори достатньо зволожаться, щоб ми нічого не відчували.
— Шкода, — озвався Пелорат.
— Трава мокра, — несхвально констатувала Блісс.
— Чому б і ні? Усе ж таки на Геї теж дощить, — відповів Тревіз, і коли він це сказав, крізь невеликий просвіт у хмарах тут же сягнув промінь жовтого сонячного світла. Скоро мусило проясніти ще.
— Так, але ми знаємо коли, і готові до цього.
— Це кепсько. Ви втрачаєте трепет перед несподіваним.
— Ви маєте рацію. Спробую не бути обмеженою.
Пелорат роззирнувся й розчаровано мовив:
— Здається, тут нічого немає.
— Лише здається, — запевнила Блісс. — Вони наближаються з-за того схилу. — Вона глянула на Тревіза: — Гадаєте, варто піти їм назустріч?
— Ні, — хитнув головою Тревіз. — Ми прилетіли їм назустріч через багато парсеків. Хай вони пройдуть решту шляху. Почекаємо їх тут.
Наближення з боку, в якому вказувала Блісс, могла вчувати тільки вона, аж доки над гребенем схилу не вигулькнула постать. Потім друга і третя.
— Гадаю, поки це все, — сказала Блісс.
Тревіз із цікавістю спостерігав. Хоч він раніше й не бачив роботів, ні на мить не засумнівався, що це вони. Постаті мали схематичну й часткову подобу людської форми, але на вигляд не були очевидно металевими. Роботична поверхня була тьмяна й створювала враження м’якості, наче роботи були вкриті плюшем.
Але звідки йому знати, що та м’якість тільки на позір? Тревіз відчув раптове бажання торкнутися цих постатей, що так незворушно наближалися. Якщо це справді був Заборонений світ і до нього ніколи не долітали кораблі — а це точно мало бути так, адже його сонця не було на мапі Галактики, — тоді «Далека зірка» і люди, яких вона привезла, мусили бути для роботів чимось геть невідомим. Однак роботи реагували зі стійкою впевненістю, ніби, простуючи, виконували буденну вправу.
— Тут ми можемо отримати інформацію, якої не здобути ніде в Галактиці, — тихо мовив Тревіз. — Ми можемо спитати в них, де відносно цього світу розташована Земля, і якщо вони знають, то скажуть нам. Бозна-скільки часу функціонували й витримали ці істоти. Вони можуть відповісти про те, що пам’ятають особисто. Тільки подумайте.