— З іншого боку, — зауважила Блісс, — їх могли виготовити нещодавно, й вони нічого не знатимуть.
— Або ж, — додав Пелорат, — знатимуть, але відмовляться нам розповідати.
— Підозрюю, вони не можуть нам відмовити, якщо їм не наказали нам не говорити, — сказав Тревіз, — а чому хтось мав би віддати такий наказ, коли ніхто на планеті точно не міг передбачити нашого прибуття?
Приблизно за три метри від них роботи зупинилися. Вони нічого не казали й далі не рухалися.
Тримаючи руку на руків’ї бластера й не зводячи з роботів погляду, Тревіз спитав у Блісс:
— Можете сказати, чи вони ворожі?
— Ви мусите зважати, Тревізе, що я не маю досвіду взаємодії з їхніми ментальними механізмами, але я не помічаю нічого ворожого.
Тревіз відвів правицю від руків’я зброї, але недалеко. Підняв ліву долонею до роботів, сподіваючись, що це сприймуть за жест миру, і повільно мовив:
— Вітаю вас. Ми прибули в цей світ із дружніми намірами.
Середній робот із трьох схилив голову в якійсь подобі безуспішного поклону, який оптиміст теж міг би сприйняти за жест миру, і відповів.
Від приголомшення в Тревіза відвисла щелепа. У світі галактичного спілкування нікому й на думку не спадало, що можна зазнати невдачі в такій основоположній потребі. Однак робот не розмовляв галактичним стандартом чи хоч чимось на нього схожим. Власне, Тревіз не зрозумів ані слова.
5
Пелорат був так само здивований, як і Тревіз, але в чомусь, вочевидь, і задоволений.
— Хіба не дивно? — спитав він.
Тревіз обернувся до нього і доволі різко заперечив:
— Це не дивно. Це нісенітниця.
— Аж ніяк. Це галактична, але дуже давня. Я зрозумів кілька слів. Напевно, міг би зрозуміти краще в письмовому вигляді. Найбільші труднощі — з вимовою.
— Ну то що він сказав?
— Гадаю, він сказав, що не зрозумів, що ви кажете.
— Не знаю, що він сказав, але я відчуваю його збентеження, що якраз збігається, — сказала Блісс. — Це якщо я можу довіряти своєму аналізові роботичних емоцій, якщо роботичні емоції взагалі існують.
Пелорат щось дуже повільно й силувано сказав, і троє роботів в унісон кивнули головами.
— Що це було? — спитав Тревіз.
— Я сказав, що розмовляю не дуже добре, але спробую. Попросив трохи часу. Отакої, старий друже, це страшенно цікаво.
— Це страшенно розчаровує, — пробурмотів Тревіз.
— Розумієте, — пояснив Пелорат, — кожній населеній планеті в Галактиці вдається виробити власну версію галактичної мови. Є мільйон діалектів, деякі з них майже неможливо зрозуміти, але їх усі об’єднує розроблений галактичний стандарт. Якщо цей світ двадцять тисяч років був ізольованим, його галактична мала настільки віддалитися від решти, що стала б геть інакшою мовою. Але цього не сталося, і, можливо, тому, що соціальна система цього світу залежить від роботів, які здатні розуміти мову тільки так, як їх було запрограмовано. Замість перепрограмування мова лишалося сталою, і тепер маємо всього-на-всього дуже стародавній різновид галактичної.
— Це приклад стагнації розвитку в роботизованому суспільстві. Як наслідок, воно змушене вироджуватися.
— Але, любий друже, — заперечив Пелорат, — підтримування відносної незмінності мови не обов’язково є ознакою виродження. У нього є переваги. Наприклад, можливість прочитати документи, яким століття й тисячоліття, що надає тривалої актуальності та ваги історичним свідченням. У решті Галактики мова імперських постанов часів Гарі Селдона вже набуває привабливої старомодності.
— І ви знаєте цю давньогалактичну?
— Не те щоб знаю, Ґолане. Просто, вивчаючи давні міфи та легенди, я вловив її структуру. Лексика не надто відрізняється, але відмінки інакші, а ще тут є ідіоматичні вислови, яких ми більше не вживаємо, і, як я вже казав, повністю змінилася вимова. Я зможу перекладати, але не дуже добре.
Тревіз важко й тремтливо видихнув:
— Маленька удача — це краще, ніж нічого. Продовжуйте, Янове.
Пелорат обернувся до роботів, вичекав мить, потім знову глянув на Тревіза:
— Що мені їм сказати?
— Ходімо до кінця. Спитайте в них, де Земля.
Пелорат заговорив, роблячи паузи після кожного слова та експресивно жестикулюючи.
Роботи перезирнулися й видали кілька звуків. Тоді середній заговорив до Пелората, який відповів, розвівши долоні так, наче розтягував гумку. Робот щось сказав, так само ретельно розділяючи слова, як і Пелорат.
— Я не певен, що можу донести, що маю на увазі під «Землею», — пояснив Пелорат Тревізові. — Підозрюю, вони вважають, що я кажу про якийсь регіон на їхній планеті, і відповідають, що не знають такого.
— Вони називають цю планету, Янове?
— Найближче, що, на мою думку, вони використовують як назву, це «Солярія».
— Ви колись чули про неї у своїх легендах?
— Ні, не більше, ніж про Аврору.
— Що ж, спитайте в них, чи є якесь місце під назвою «Земля» у небі — серед зірок. Вкажіть угору.
Знову перемовини, і нарешті Пелорат обернувся:
— Все, чого я можу від них добитися, Ґолане, це що таких місць у небі немає.
— Спитай у цих роботів, скільки їм років, — запропонувала Блісс, — точніше, як довго вони функціонують.
— Я не знаю, як сказати «функціонують», — похитав головою Пелорат. — Насправді не певен, що знаю, як спитати «скільки». З мене не дуже добрий перекладач.
— Зроби що можеш, Пеле, любий.
Ще після кількох реплік Пелорат повідомив:
— Вони функціонують двадцять шість років.
— Двадцять шість років, — з огидою пробурмотів Тревіз. — Вони не надто старші за вас, Блісс.
— Так склалося, що… — випросталася була Блісс.
— Знаю. Ви — Гея, якій тисячі років. Хай там як, ці роботи не можуть говорити про Землю з власного досвіду, а їхні банки пам’яті точно не містять нічого, крім необхідної для функціонування інформації. Тож вони нічого не знають про астрономію.
— Можливо, десь на планеті є первісні роботи, — припустив Пелорат.
— Сумніваюся, — мовив Тревіз, — але спитайте в них, Янове, якщо знайдете слова.
Цього разу розмова була доволі тривалою, і зрештою Пелорат урвав її, розчервонівшись і видихнувши з помітним розчаруванням.
— Ґолане, я не сприймаю частину того, що вони намагаються сказати, але наскільки зрозумів, старших роботів використовують для ручної праці, й вони нічого не знають. Якби цей робот був людиною, я б сказав, що він відгукується про старших роботів зі зневагою. Ці троє кажуть, що вони домашні роботи і їм не дозволено старішати до того, як їх замінять. Саме вони тут справді в усьому розбираються — це вони кажуть, не я.
— Багато вони не знають, — пробурчав Тревіз. — Принаймні того, що ми хочемо знати.
— Тепер я шкодую, що ми так квапливо покинули Аврору. Якби ми знайшли там вцілілого робота, а ми б точно знайшли, бо в першого, якого я зустрів, досі лишалася іскра життя, він знав би про Землю з особистої пам’яті.
— Це якби в нього вціліли спогади, Янове. Ми завжди можемо туди повернутися, і якщо доведеться, собачі зграї чи ні, то повернемося. Але якщо цим роботам лише пара десятиліть, хтось тут мусив їх виготовити, і ці виробники, гадаю, мали бути людьми. — Він обернувся до Блісс. — Ви точно вчували…
Але вона підняла долоню, змушуючи його замовкнути, і на обличчі її з’явився напружений і уважний вираз.
— Іде, — тихо мовила вона.
Тревіз розвернувся обличчям до пагорба, і з-за нього спершу з’явилася, а тоді покрокувала до них непомильно людська постать. Вона мала бліду шкіру, довге та світле волосся, що трохи стирчало обабіч голови. Обличчя було похмуре, але на вигляд доволі юне. Голі руки та ноги були не надто м’язисті.
Роботи розступилися перед постаттю, і та попрямувала вперед, доки не зупинилася поміж ними. Тоді заговорила ясним приємним голосом, і попри архаїчний слововжиток, слова лунали галактичним стандартом і були цілком зрозумілими: