— Гадаю, це буде ваше дитя.
— О так.
— Але що як станеться щось непередбачуване? Думаю, на Солярії бувають нещасні випадки та лиха. Що як солярієць ляже порохом дочасно й не матиме замість себе спадкоємця, принаймні достатньо зрілого, щоб насолоджуватися володіннями?
— Таке рідко трапляється. Наприклад, у нашому родоводі — лише раз. Однак якщо це станеться, треба просто пам’ятати, що є інші спадкоємці, які чекають на інші володіння. Деякі з них достатньо дорослі для успадкування й водночас мають достатньо молодого родителя, який може створити ще одного нащадка й жити доти, доки цей другий не буде готовий. Одного із цих старших/молодих спадкоємців, як їх називають, у разі нещасного випадку призначать і для наших володінь.
— Хто їх призначає?
— У нас є управлінська рада, до функцій якої це входить — призначення спадкоємця у разі дочасного спорохніння. Все, звісно, робиться через голобачення.
— Але ж якщо солярійці ніколи не бачаться, — спитав Пелорат, — як комусь дізнатися, що якийсь інший солярієць десь неочікувано — або й очікувано — ліг порохом?
— Коли хтось із нас лягає порохом, все живлення у володіннях зникає. Якщо спадкоємець одразу не перебирає його на себе, аномальну ситуацію зазвичай помічають і вживають виправних заходів. Запевняю вас, наша соціальна система працює бездоганно.
— Чи можливо подивитися якісь фільми з тих, що у вас тут є? — спитав Тревіз.
Бандер завмерли. Тоді мовили:
— Вас виправдовує лише ваше невігластво. Те, що ви сказали, грубо і непристойно.
— Перепрошую за це, — сказав Тревіз. — Я не хотів порушувати ваш спокій, але ми вже пояснили, що нас дуже цікавить інформація про Землю. Мені спадає на думку, що найперші фільми, які ви маєте, робили ще в добу дорадіоактивної Землі. Отже, про Землю там мають згадувати. Можливо, навіть розповідатимуть якісь подробиці про неї. Ми точно не бажаємо порушувати вашу приватність, але чи є спосіб, у який ви могли б самі дослідити ці фільми, або, можливо, наказати зробити це роботові й потім дозволити передати нам лише посутню інформацію? Звісно, якби ви змогли поставитися з повагою до наших мотивів і зрозуміти, що ми у відповідь поставимося з повагою до ваших почуттів, то дозволили б нам подивитися їх самим.
— Гадаю, ви ніяк не можете знати, що поводитеся дедалі образливіше, — холодно мовили Бандер. — Однак ми можемо одразу із цим покінчити: наших перших півлюдських пращурів не супроводжують жодні фільми.
— Жодні? — Тревіз був щиро розчарований.
— Колись вони існували. Але навіть ви можете уявити, що в них було. Двоє півлюдей, що виявляють одне до одного цікавість, або ж навіть, — Бандер прочистили горло й вичавили: — взаємодіють. Ясна річ, усі півлюдські фільми було знищено багато поколінь тому.
— Як щодо записів інших солярійців?
— Усі їх знищено.
— Ви можете бути у цьому впевнені?
— Було б божевіллям їх не знищити.
— Можливо, якісь солярійці були божевільними, сентиментальними чи забудькуватими. Маємо надію, ви не відмовитеся спрямувати нас до сусідніх володінь.
Бандер здивовано глянули на Тревіза:
— Ви гадаєте, там до вас поставляться так само терпляче, як і ми?
— Чому ні, Бандер?
— Ви з’ясуєте, що це не так.
— Ми мусимо скористатися шансом.
— Ні, Тревізе. Ні, всі ви. Послухайте нас.
За їхньою спиною стояли роботи, і Бандер супилися.
— Що таке, Бандер? — із раптовою тривожністю спитав Тревіз.
— Нам сподобалося з вами всіма спілкуватися та споглядати вас у всій вашій чудернацькості. Це був неповторний досвід, яким ми задоволені, але ми не можемо ані записати його у свій щоденник, ані увіковічнити у фільмі.
— Чому ні?
— Те, що ми говорили з вами, слухали вас, привели вас до свого маєтку, привели вас сюди, до кімнат смерті пращурів, — усе це соромливі діяння.
— Ми не солярійці. Ми значимо для вас так само мало, як і ці роботи, хіба ні?
— Ми можемо так виправдати це перед собою. Для інших це виправданням може не стати.
— Яка вам різниця? Ви ж абсолютно вільні робити, як забажаєте, хіба ні?
— Так, але попри це свобода не зовсім абсолютна. Якби ми були єдиним солярійцем на планеті, то мали б повну свободу чинити навіть соромливі речі. Але є й інші, і через це свобода хоч і наближена до ідеальної, а все ж не така. На планеті тисяча двісті солярійців, які зневажатимуть нас, якщо дізнаються, що ми зробили.
— Їм не обов’язково знати.
— Це так. Ми свідомі цього, відколи ви прибули. Були свідомі цього весь цей час, що тішилися вами. Інші не мають про це дізнатися.
— Якщо ви боїтеся, що наші візити до інших володінь створять вам проблеми, — сказав Пелорат, — то ми, звісно, не будемо казати, що спершу відвідали вас. Ми це добре розуміємо.
Бандер похитали головою:
— Годі з нас ризику. Ми, звісно, не говоритимемо про це. Наші роботи не говоритимуть про це й навіть отримають вказівки цього не пам’ятати. Ваш корабель заберуть під землю й дослідять — імовірно, він містить багато інформації…
— Заждіть, — мовив Тревіз, — скільки ми, по-вашому, мусимо тут чекати, доки ви обстежуватимете наш корабель? Нізащо.
— Ваша думка не має значення. Нам шкода. Ми хотіли б поговорити з вами ще і обговорити багато іншого, але ви розумієте, що це стає небезпечно.
— Ні, не стає, — рішуче заперечив Тревіз.
— Стає, маленька півлюдино. Боюся, настав час, коли ми мусимо зробити те, що одразу ж зробили б наші пращури. Ми мусимо вбити вас трьох.
Розділ дванадцятий
На поверхню
1
Тревіз одразу обернувся до Блісс. Обличчя її було безвиразне, але напружене, а погляд так зосереджено втупився в Бандер, що більше вона, здавалося, нічого не помічала.
Очі Пелората були широкими від невіри.
Не знаючи, що зробить або що може зробити Блісс, Тревіз силувався притлумити безмежне відчуття поразки (не так від думки про смерть, як від перспективи померти, так і не дізнавшись, де Земля і чому він обрав майбутнім людства Гею). Він мусив виграти час.
Намагаючись зберігати твердість голосу та говорити чітко, він сказав:
— Ви показали себе шляхетним і люб’язним солярійцем, Бандер. Ви не розгнівалися через наше вторгнення до вашого світу. Ви привітно провели нас своїми володіннями й маєтком, відповіли на наші запитання. Вам було б природніше відпустити нас. Нікому не треба буде знати, що ми побували в цьому світі, а в нас не буде причин повертатися. Ми прибули без злих намірів, лише шукаючи інформацію.
— Усе це так, — безтурботно відповіли Бандер, — і поки що ми дарували вам життя. Утім ви померли тієї ж миті, коли ввійшли в нашу атмосферу. Ми могли — і мусили б — убити вас одразу, щойно наблизилися. А потім наказати роботові зробити розтин і вивчити чужинців. Ми цього не зробили. Ми потішили власну цікавість та піддалися своїй безтурботній природі, але тепер уже годі. Більше не можна. Власне, ми вже поставили під загрозу безпеку Солярії, бо, якби через якусь слабкість дозволили переконати себе відпустити вас, інші з вашого виду, точно прибули б слідом за вами, скільки б ви не обіцяли, що цього не буде. Принаймні гарантуємо одне: ваша смерть буде безболісна. Ми легко нагріємо ваш мозок і виведемо його з ладу. Ви не відчуєте болю. Життя просто припиниться. Наприкінці, після розтину й вивчення, ми перетворимо вас на попіл потужним спалахом жару, і все скінчиться.
— Якщо ми мусимо померти, — спитав Тревіз, — тоді я не заперечуватиму проти швидкої й безболісної смерті; але чому ми взагалі мусимо вмирати, нічим вас не образивши?
— Ваше прибуття було образою.
— Для цього немає раціональних підстав, бо ми не могли знати, що це образливо.