— Джембі! Джембі!
Вона так і не сповільнила бігу, й коли опинилася близько до чоловіка, той нахилився та підняв її високо в повітря. Вона обійняла його за шию, схлипуючи й досі задихаючись.
— Джембі!
Інші підійшли обережніше, і Тревіз повільно та виразно мовив (чи розумів цей чоловік галактичну?):
— Перепрошуємо, пане. Ця дитина втратила свого захисника й відчайдушно його шукає. Для нас загадка, чому вона вчепилась у вас, бо вона шукає робота — механічну…
Чоловік уперше заговорив. Його голос був радше невиразним, аніж мелодійним, і мовлення було дещо старомодне, однак галактичною він спілкувався досконально.
— Дружньо вас усіх вітаю, — сказав він, і здавався непомильно дружнім, хоч обличчя зберігало серйозний вираз. — Що ж до цієї дитини, — продовжив він, — вона, напевно, виявляє більшу проникливість, ніж ви думаєте, бо я і є робот. Мене звати Деніл Оліво.
Розділ двадцять перший
Пошуки завершено
1
Тревіз збагнув, що перебуває в стані цілковитої невіри. Він отямився від дивної ейфорії, що її відчував просто перед та після висадки на Місяць, — яку навіяв йому, як він підозрював, самопроголошений робот, що наразі перед ним стояв.
Тревіз досі витріщався на нього, і його тепер уже ідеально здоровий і позбавлений впливу розум досі охоплювало глибоке приголомшення. Він щось приголомшено говорив, приголомшено спілкувався й заледве розумів, що саме каже чи чує, шукаючи в зовнішності, поведінці чи манері мови цього — вочевидь! — чоловіка щось, що виказувало б у ньому робота.
Не дивно, подумав Тревіз, що Блісс вловила щось, що не було ані людиною, ані роботом, — як сказав Пелорат, «щось нове». То й краще, звісно, бо завдяки цьому Тревізові думки попрямували іншим, яснішим шляхом, але й вони зараз купчились десь у глибині свідомості.
Блісс та Феллом побрели роздивлятись околиці. Це запропонувала Блісс, однак, як здалося Тревізові, після блискавичного обміну поглядами з Денілом. Коли Феллом відмовилася й попросила дозволу лишитися з істотою, яку настійливо кликала Джембі, суворого слова та піднятого пальця Деніла виявилося достатньо, щоб відправити її геть. Тревіз із Пелоратом лишилися.
— Вони не фундатори, панове, — сказав робот так, ніби це все пояснювало. — Одна з них Гея, а інша — космік.
Тревіз мовчав, доки їх підводили до простих на вигляд крісел під деревом. За жестом робота вони всілися, і коли той також цілком по-людськи присів, Тревіз спитав:
— Ви справді робот?
— Справді, пане, — відповів Деніл.
Пелорат ледь не сяяв від радості.
— У давніх легендах є посилання на робота на ім’я Деніл. Вас назвали на його честь?
— Я і є тим роботом. Це не легенда.
— О ні. Якщо ви і є тим роботом, вам має бути декілька тисяч років.
— Двадцять тисяч, — тихо мовив Деніл.
Пелорат, здавалось, засоромився й зиркнув на Тревіза, який із сердитою ноткою сказав:
— Якщо ви робот, я наказую вам говорити правду.
— Мені не треба наказувати говорити правду, пане. Я мушу це робити. Тож перед вами, пане, постає три варіанти. Я або чоловік, який вам бреше, або робот, якого запрограмували вірити, що йому двадцять тисяч років, хоча насправді це не так, або ж я робот, якому справді двадцять тисяч років. Ви маєте вирішити, який варіант обрати.
— Це питання розв’яжеться саме з продовженням розмови, — сухо мовив Тревіз. — Як на те пішло, важко повірити, що це — серцевина Місяця. Ані світло, — на цих словах він зиркнув угору, бо світло точно відповідало м’якому й розсіяному сонячному, хоч у небі й не було сонця, та, власне кажучи, й помітного неба не було теж, — ані тяжіння не здаються правдоподібними. Сила тяжіння на поверхні цього світу мусить бути меншою за дві десятих прискорення вільного падіння.
— Власне, пане, зазвичай тяжіння на поверхні дорівнюватиме шістнадцяти сотим прискорення. Однак його збільшують ті самі сили, які створюють відчуття звичного тяжіння на вашому кораблі, навіть коли ви перебуваєте у вільному падінні чи прискорюєтеся. Інші енергетичні потреби, зокрема світло, також забезпечує гравітація, хоч там, де це зручно, ми використовуємо енергію сонця. Ґрунт Місяця забезпечує всі наші потреби в матеріалах, окрім світлових — водню, вуглецю й азоту, яких на Місяці немає. Ми отримуємо їх, ловлячи час від часу комети. Однієї такої впійманої комети на століття більш ніж достатньо для забезпечення наших потреб.
— Наскільки я розумію, Земля як джерело ресурсів не годиться?
— На жаль, це так, пане. Наші позитронні мізки так само чутливі до радіації, як і людський білок.
— Ви вживаєте множину, а ці володіння перед нами здаються великими, прекрасними й продуманими — принаймні на перший погляд. Тож на Місяці є й інші істоти. Люди? Роботи?
— Так, пане. У нас на Місяці повноцінна екосистема та величезна й комплексна порожнина, усередині якої ця екосистема існує. Однак усі розумні істоти — це роботи, більш-менш схожі на мене. Але ви жодного з них не побачите. Що ж до цих володінь, ними користуюся тільки я, і їхня будова точно відтворює ту, у якій я жив двадцять тисяч років тому.
— І яку пам’ятаєте до деталей, чи не так?
— Досконало, пане. Мене було створено, і деякий час, наскільки б нетривалим він мені зараз не видавався, я існував у світі косміків, на Аврорі.
— Тій, що із… — Тревіз затнувся.
— Так, пане. Тій, що із собаками.
— Ви про це знаєте?
— Так, пане.
— То як тоді ви опинилися тут, якщо спершу жили на Аврорі?
— Пане, я прибув сюди на самому початку заселення Галактики з метою попередити утворення радіоактивної Землі. Зі мною був інший робот на ім’я Ґіскард, здатний вчувати та змінювати свідомість.
— Як це робить Блісс?
— Так, пане. У якомусь сенсі ми зазнали поразки, і Ґіскард припинив працювати. Однак перед зупинкою він зробив так, щоб я отримав його дар, і доручив мені опікуватися Галактикою, а надто Землею.
— Чому саме Землею?
— Частково через чоловіка на ім’я Елайджа Бейлі, землянина.
— Ґолане, це фольклорний герой, якого я деякий час тому згадував, — збуджено втрутився Пелорат.
— Фольклорний герой, пане?
— Доктор Пелорат має на увазі особу, якій багато чого приписують, — пояснив Тревіз, — і яка може бути сплавом багатьох справжніх історичних постатей або ж цілком вигаданою.
Деніл на мить замислився, а тоді доволі спокійно відповів:
— Це не так, панове. Елайджа Бейлі справді існував, і він був однією людиною. Я не знаю, що кажуть про нього ваші легенди, однак насправді Галактику без нього могли ніколи не заселити. На його честь я щосили намагався врятувати все можливе із Землі після того, як вона почала ставати радіоактивною. Моїх товаришів-роботів розіслали по Галактиці, щоб ті спробували повпливати на людей там і сям. Колись я добився початку переробки ґрунту Землі. Значно пізніше добився початку терраформування світу, що обертався довкола зірки поблизу, яку тепер називають Альфою. Ні з тим, ні з тим я не досяг справжнього успіху. Я ніколи не міг змінювати людську свідомість повністю за власним бажанням, бо завжди існував шанс нашкодити людям, чию свідомість я змінював. Розумієте, я змушений був, і змушений досі, підкорюватися законам робототехніки.
— Так?
Не потрібно було ментальної сили Деніла, щоб уловити в цьому односкладовому слові невпевненість.
— Перший закон, пане, — сказав він, — такий: «Робот не може нашкодити людині або ж власною бездіяльністю допустити, щоб людині було заподіяно шкоду». Другий закон: «Робот мусить виконувати накази людей, якщо вони не суперечать Першому законові». Третій закон: «Робот мусить захищати власне існування, якщо тільки це не суперечить Першому чи Другому законові». Звісно, я переказую їх вам приблизними формулюваннями. Насправді ж вони є складними математичними конфігураціями шляхів у наших позитронних мізках.