І Насіб у цей час жив бурхливим та повнокровним життям: він одружився і розлучився, його справи йшли успішно, потім йому загрожував крах, він спізнав пристрасть і радість, що замінилися порожнечею, відчаєм, стражданнями. Спершу він був надмірно щасливим, потім надмірно нещасним, тепер же все увійшло в русло — плинуло тихо і розмірено. Життя в барі поступово увіходило в колишні рамки; як і раніше, коли щойно з'явилася Габрієла, відвідувачі залишалися в барі, аби випити зайву чарку аперитиву, а дехто ішов снідати в ресторан. «Везувій» процвітав, Габрієла, з трояндою в косах, опівдні спускалася із кухні на другому поверсі і проходила, усміхаючись, між столиками. Їй говорили двозначності, кидали на неї хтиві погляди, брали за руку; ті, що були нахабнішими, ляпали п'ятірнею по крутих стегнах. Доктор називав Габрієлу «моя дівчинка». Всі вихваляли мудрість Насіба, який, зберігши достоїнство і добробут, виплутався із складного і заплутаного становища. Араб розгулював поміж столиками, інколи затримувався, щоб послухати новини і самому перекинутися словом. Він підсідав до Жоана Фулженсіо і Капітана, до Ньо-Гало і Жозуе, до Рібейріньйо і Амансіо Леала. Здавалося, що святий Жорже сотворив чудо і час відступив назад, не було зроблено ніякісіньких помилок, не трапилося нічого сумного. Мабуть, лише відкриття ресторану і відсутність Тоніко Бастоса, цього приборкувача жіночих сердець, який остаточно перебазувався в «Золоту горілку» і пив там свій гіркий аперитив, нагадували про те, що сталося.
Виявилось, що, відкривши ресторан, Мундіньйо і Насіб лише розумно вклали капітал, який давав певний, хоча й досить скромний, прибуток. Ресторан не став надто вигідною справою, як вони передбачали. За винятком тих днів, коли в порту зупинялися транзитні кораблі, відвідувачів у ресторані було мало, тому-то нерідко готувався лише сніданок. Місцеві жителі, як водилося, харчувалися дома. Тільки інколи, спокушені стравами Габрієли, вони — або чоловіки, або цілі родини — приходили поснідати, щоб урізноманітнити своє меню. Постійних відвідувачів можна було порахувати на пальцях: Мундіньйо, майже завжди із запрошеними, Жозуе, вдівець Пассос. А ось вечорами, коли в залі ресторану йшла гра, відвідувачів зразу ставало більше. На п'яти-шести столах грали в покер, в «сім з половиною», в «біску». Габрієла готувала на вечерю закуски і солодощі, вино лилося річкою. Насіб мав прибуток з кожного кону. І досить часто йому не давало спокою запитання: чи є Мундіньйо компаньйоном і в цій долі прибутку? Очевидно, ні, тому що експортер вклав капітал у ресторан, а не в ігрову залу. А може, й так, невдоволено розмірковував Насіб, коли взяти до уваги, що орендна платня за приміщення вносилась ними разом, а також те, що столи, стільці, посуд і келихи були їхньою спільною власністю. Увечері прибутки були чималі, вони компенсували мізерність і непостійність денної виручки. Насіб хотів би увесь прибуток від гри залишати собі, але остерігався невдоволення з боку експортера, тому вирішив якнайскоріше поговорити з ним на цю тему.
Мундіньйо відчував до араба особливу прихильність. Після того, коли уладналися родинні ускладнення його компаньйона, Мундіньйо стверджував, що Насіб найцивілізованіша людина в Ільєусі. З досить зацікавленим виглядом Мундіньйо уважно вислухав Насіба, який хотів уточнити, чи претендує той на прибутки з ігрової зали?
— А як ви самі вважаєте, маестро Насіб?
— Бачите, сеньйоре Мундіньйо… — араб задумливо підкручував кінчики вусів. — Коли я розмірковуватиму як порядна людина, то я маю визнати вас за компаньйона і віддати вам половину прибутку, як це я роблю з виторгом ресторану. Коли ж я підійду до цього питання, як грапіуна, то скажу, що ми не підписували жодних паперів, що ви людина заможна, не потребуєте тієї половини і що ми ніколи не домовлялися про відкриття ігорної зали, а я людина бідна, збираю грошенята на придбання невеличкої плантації, і цей прибуток для мене досить доречний. Але, як казав полковник Раміро, зобов'язання залишаються, навіть коли вони не зафіксовані на папері. Я приніс рахунки, аби ви могли їх перевірити…